Валентин Чемерис - Ордер на любов (збірник)

– Куди? – аж злякалася жінка. – Край чужий, ще нами не обжитий, а нічка, хоч і місячна, але все одно ніч. Куди ти мене тягнеш серед ночі?

– Але ж любитися не ходять серед білого дня, ніч для любощів більше підходить.

– Безсоромний, – притулила йому до губ пальця. – Тсс!.. Нічка й справді, як намальована, гріх її втрачати. Куди підемо?

– Отуди під верби, там – кущі. До ранку вони й прихистять нас. Та й чи багато нам треба місця на землі аби любитися?!

І тихо сміючись, нечутно, наче змовники подалися до кущів, не відчуваючи під ногами землі, й обом здавалося, що вони не йдуть, а летять, нечутно і легко, а ніч навколо і справді чарівна-чарівна і їй ніколи не буде кінця… Як і чарам її…

Уранці Соломія, ні до кого не звертаючись, запитала:

– То як воно спалося в курені?

Тарас з Оксаною перезирнулись (до куреня вони повернулися лише під ранок, як уже почало дніти, тож і не спали) разом вигукнули:

– Нам сьогодні так гарно-гарно спалося! Ще ніколи нам так добре не спалося, як тут…

Соломія зиркнула на них, зітхнула і по хвилі зів'ялим голосом проказала, як заплакала:

– І стали вони жити-поживати та добра наживати…

Але до добра ще було далеко.

Перш за все треба було знайти якусь працю, аби мати засоби до існування. Але за цим не стало, і Тарас з Оксаною за сприяння все того ж Грицька Невмиваного, отамана їхнього, влаштувалися на цегельню.

Молоде місто швидко росло, усі будувалися, то й цегла була нарозхват і цегельні – великі, з печами, у яких обпалювали цеглу, і малі, де виготовляли лише сирець, що його потім на сонці сушили, виникали чи не на кожному кутку. Роботи на цегельні вистачало по зав'язку – копати й возити глину з яру, мішати заміс, накладати його у форми, сушити й перевертати цеглу. Щоправда, робота була невдячна, тяжка й виснажлива (мокра глина в'язка й важка, та й біля печей було на спекоті зле), але все ж то була робота і вона давала сякі-такі заробітки. Заодно треба було й собі навиготовляти на мазанку (це вдавалося лише пізно увечері, після робочого дня) – осінь закінчувалася, зима вже була не за горами, а в очеретяному курені на холодині й дня не протримаєшся.

Соломія тим часом заміняла молодим матір, а онукові – бабусю.

Правда, після загибелі чоловіка вона різко здала, наче зів'яла, згасла й потьмарилась і з її минулої вроди й звабної жіночності не лишилося й сліду. Жінка якось зсохлась, передчасно постаріла, лицем пожовтіла і, що найгірше, їй чомусь почали відмовляти ноги. Вони розпухали й ночами так боліли, що Соломія не могла й спати. Ходила тяжко, повільно, спираючись на бабський костур. Усе частіше й частіше задумувалась, а задумавшись, комусь невидимому, що його бачила тільки вона, казала: «Чую й бачу тебе, любий мій… Не гукай мене, не зваблюй, я й сама скоро до тебе прийду. Ось тільки нашого онука поставлю на ноги…»

Іноді співала сама до себе, гарно й лагідно, тільки сумно-журно:

Скаржилась – хоч насправді рада-радісінька була, – що Савка часто приходить до неї у сни – чи не щоночі. Вигулькує ніби нізвідки, все такий же, яким і був за життя – високий, ставний, чорновусий, чорноокий, повен сили і снаги. «Такий, якого я й покохала», – казатиме вранці з печальною усмішкою в примружених очах, що не хотіли старіти. Розказувала, що Савка зманює її до себе. «Переходь до мене жити, – щораз прохає, – тута мені добре, тіль погано, що тебе немає…» – «Де – тута?» – доскіпувалась вона. «У нашій вічній домівці», – одказує він… Коли ж вона йому заперечувала, що має ще Омелечка на ноги поставити, сердився. В Омелька, вередував, як маленький, є батько й мати, то хай вони йому розказують про пана Коцького чи ще про кого там, а в нього, Савки, сироти, в їхньому світі більше немає нікого, крім неї, Соломії. А вона ще й бариться до нього перебиратися, а запевняла ж що кохає його…

– Та кохаю, кохаю тебе, – вигукуватиме вона сонна.

Протримається в цьому світі Соломія до весни, і до весни до неї у сни все приходитиме й приходитиме Савка. Підкручуючи вуса пишні свої («Він точнісінько такий, яким я його колись вперше побачила», – казатиме, рада, що бачила його), вперто кликатиме її до себе… «Скільки тебе звати, жіночко моя мила, – уже гніватиметься. – Як тобі без мене може бути добре, якщо мені без тебе зле?» І таки забере до себе кохану дружину. Одного разу Соломія просто не проснеться вранці і все. Ляже звечора ніби й при здоров'ї, не скаржачись ні на що, побажає всім спокійної ночі, а вранці, як до неї кинуться, вона вже буде захололою… У домовині лежатиме задоволена, дещо навіть аж радісна, наче й справді когось нарешті зустріла і їм ТАМ добре, хороше-хороше і затишно та любесенько, бо ТАМ вони нарешті вдвох і ТАМ їх уже ніхто не розлучить, бо ТАМ взагалі неможливо розлучити закоханих, адже ТАМ ні часу немає, ні розлуки-зміюки, ні печалі, ні страждання, ні юдолі земної…