– Статки – діло наживне, – утрутився в розмову отаман. – Гірше, що й волю-воленьку ми втратили. Січ нашу людославну, край рідний, що нас із нього втришия витурлили – ось що тяжко-гірко! А добро – то таке. Маєте руки-ноги, голову на плечах – не пропадете. Та й молоді ви, у вас усе ще попереду. Отчизну треба берегти, Україну свою милу, яку ми здуру москалям віддали, бо як і її втратимо, ось тоді й справді жебрати з торбами підемо.
– Уже пішли, – зітхнула Оксана і крадькома пальцем змахнула сльозу. – Бодай його так не ходити і до такого не доживати!
– Чого ти, жіночко моя люба, жіночко моя мила? – засокорів Тарас. – У житті, кажуть, як на довгій-довгій ниві, усього трапляється – і мишію, і кукілю, і хліба. Переживемо. Та й житло вже маємо своє.
– Ой-ой!.. Курінь!
– Атож. Хоч і курінь, так зате свій же. Чого журитися, жіночко?
– А того, чоловіченьку… Уже осінь, зима не за горами, а взимку, як дюдя розгуляється, в очеретянім курені і дня не протримаєшся!
– Не всидиш, як захурделить, – охоче погодився Тарас. – Але ж до зими ще є час та добра година, щось придумаємо. На те й голови маємо там, де їх і треба мати. А поки тепло, то й у курені поживемо. Пам'ятаєш, жіночко, чим курінь ліпший хати?
– Ліпший? Таке сказонув!
– А ти подумай.
– А чим же? Кажи, не дратуй!
– А тим, що як співається, з милим і в курені рай. От і в нас буде рай у курені: тобі зі мною, а мені з тобою. Це я тобі обіцяю.
Оксана посміхнулася і трохи повеселіла.
Тим часом отаман пустив кухоль по останньому колу.
– Не журіться, молодята, на зиму в курені не зостанетесь. Люди ж ми. Допоможемо – будьте певні.
З куреня виглянув Омелько.
– Ну як, малий, батькові хороми? – поспитав його отаман. – Подобаються?
– Ага! Як на баштані в діда Савки, – захоплено вигукував Омелько. – Тілько кавунів та динь немає.
– Будуть колись і в нас кавуни та дині, – пообіцяв батько і запросив дружину й тещу до куреня на оглядини.
– Пани ми невеликі, – казав, – прозиваємось тепер Бідою, нам і в курені буде гаразд. Та й на Січі курені стояли і козаки в них віками жили, поживемо й ми. Аби життя було, а не існування.
Соломія з Оксаною, опинившись в курені, пустили по сльозі, але втома їх швидко здолала і невдовзі, повкладавшись на запашній траві, жінки вже спали. Заснув між ними й Омелько. І кожному з них снився свій сон: Омелькові, що до нього в курінь завітав у гості сам пан Коцький, розвеселий котяра і балакав з ним не котячою мовою, а чисто людською; Соломія уві сні також радувалась – їй снилося, що до неї завітав Савка (вона ще й подивувалася: «Савко? Ти – живий? А казали, що ти помер…») і вони пішли гуляти на берег та любесенько там собі розмовляли, як голубків пара; Оксана уві сні схлипувала, доводячи комусь, що вона не хоче з Остапом жити, а хоче щоби її чоловіком залишався Тарас…
А Тарас, випроставши ноги, сидів під куренем, притулившись до нього спиною і дивився, як над річкою величаво здіймається красень місяць. Був він уповні, яскравий, аж сліпучий і все навколо заливав живим тремтливим сріблом. Здійнявшись ще вище, освітив усе навколо – і річку з темними берегами, і Харків виселок з хатками, мазанками, землянками та куренями чи й купками людей, які спали просто неба під зорями, і все те в промінні козацького сонця здавалося незвичайним, якимось загадковим і, безперечно, щасливим та чарівним; слухав як невгамовно кумкають жаби не мілководді, у прибережних травах тюрлюкали коники та десь у верховітті верб пугукав пугач. Здавалося, що то озиваються побратими з Січі, якої вже чеТарас.
– Пугу, пугу…
– Козак з Лугу, – шепоче Тарас.
Та ось тихо шелеснув очерет, відхилилась запона і з куреня вибралась заспана Оксана.
– Ой, це ти, Тарасе? Чого не спиш?
– Тсс… Хіба ти забула, що я вже Остап?
– Коли ми удвох, ти для мене завжди будеш Тарасом. Я Тараса покохала, а не якогось Остапа, – присіла біля чоловіка. – Не встигла й поспати, як пугач почав кричати… Кричить і кричить, так і розбудив. Мені аж моторошно стало від його крику. Схопилася, мац-мац, а тебе поруч немає… Ходімо спати, чоловіченьку, бо мені самій чомусь лячно в чужім краї… У курені темно, а тут ще й пугач…
– Посидь біля мене, Оксанко. Нічка яка гарна, та й видно навколо. Коли ще нам випаде така ніченька…
– І то правда, – притулилась до нього Оксана. – Хоча з тобою мені будь-яка ніченька гарна.
Тарас рвучко пригорнув до себе дружину, але по хвилі раптом схопився і підняв її за руку.
– Ходімо, ходімо, – квапно попрохав і кудись її тягнув, і рука його ставши гарячою, злегка тремтіла.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу