Валентин Чемерис - Ордер на любов (збірник)

Заходився розповідати, як цариця жорстоко розправилась із січовою старшиною: військового писаря Івана Глобу, наприклад, нізащо заслано до Сибіру в Білозерський монастир, військового суддю Павла Головатого, без вини винуватого – у Тобольськ. Віддано до суду не знати, за які провини, але з конфіскацією майна військового старшину Андрія Порохню, полковників Мусія Чорного, Степана Белеху, Івана Паранджу, курінних отаманів Осипа Паралича, Мойсея Головка…

– Та хіба всіх згадаєш, як вони всі в неволі опинилися – без вини винуваті! – урвав свою мову отаман і довго мовчки набивав люльку, викрешував вогню, потім розкурював «кадильницю».

– Правда, – по хвилі озвався, – багато запорожців, відпросившись у генерала Текелія буцімто на рибалку, втекли на дубках вниз по Дніпру і далі до Дунаю, де, ходять чутки, зі згоди султана заснували нову Січ у вигнанні, Задунайську.

– От би до них гайнути, га? Га? – аж затремтів Тарас (Оксана тихо зойкнула й пополотніла).

– До турків? Під… ту-урків?! – спалахнув Грицько Невмиваний. – Та я швидше тута подохну, в неволі… Бо хоч і в неволі, але ж на рідній землі. А під султана не піду! Скільки козакував, скільки і яничарників бив – за розбій на наших землях! А тепер… До турків? У наймити їхні? – Тарас зітхнув, опустивши голову. – Та й чого бігати по басурманах, треба вдома відроджувати Січ. Свою, Дніпровську, а не Задунайську.

– Як же її відродити, як вона вже знищена?

– А так… Уже час настав гуртуватися нам. Бодай і тихцем збиратися в якому-небудь глухому урочищі. А зібравшись та створивши Січ, оружною рукою стати на її захист. – Пильно дивився на Тараса. – Як ти думаєш, козаче, вдасться нам се діло святе? Чи бодай нашим дітям? Січ колись відродити, матір нашу, га? Злютуємо нову Січ, га? – аж сікався до нього Грицько, так запалювався.

– Чи вдасться – не знаю. А думаю… Думаю треба було ту, що мали, боронити, а тепер… – не доказав Тарас, махнув рукою кудись у простір. – Утративши голову, за чуприною не плачуть.

– А я вірю, зберемо нову Січ! Злютуємо ще міцнішу, як була! Хіба ми з лопуцьків? Лицарі ж ми, січовики! Озброїмося, стіною на захист Січі станемо і вже царицю Катьку й ногою на наші вольності не пустимо!

– Дай Боже…

Грицько сунув два пальці в кисет, що тримав його в руці і щось звідти дістав, маленьке, кругленьке.

– Ось, – шепнув, – тобі показую, а ти… Гляди нікому. Анічичирк! Бо відберуть, а мене в Сибіряку запроторять.

– Що то?

– Печатка…

У його руці і справді зблиснула срібна військова печатка, на ній було зображено козака в гостроверхій шапці, у жупані, з шаблею та порохівницею при боці, з рушницею за лівим плечем…

– Знаєш, що тута написано? – шепотом питався отаман. – А написано тута ось що: «Печать славного воіска запорожскаго низового». Справжня, щонайсправжнісінька печатка нашого війська! Хай мене грім уб'є, коли не так!

– Бачу, що печатка справжня. Як вона до тебе, отамане, потрапила?

– Довго розказувати та нема коли слухати…

Як мати-Січ постане у великому Лузі, як зберуться козаки та кошового собі виберуть, ось тоді і я вигулькну: пане кошовий! Ось тобі й печатка срібна!

Керуй славним військом запорозьким.

Та вдруге ворогів, бодай вони і під личиною братів прийдуть, на Січ не пускай!

І стільки в його голосі було упевненості, сподіванки, що надія його неодмінно збудеться, а в очах променистої віри, що Тарас на якусь мить і повірив почутому і теж з надією дивився на військову печатку, що її Гринько Невмиваний ховав до кисета з тютюном, як найбільшу дорогоцінність; дивився, вірячи, що так неодмінно буде.

Свято вірив, хоч на дворі стояв 1776 рік і до далекого 1991 року, коли в незалежній Україні нарешті відродиться козацтво, залишалося ще довгих 215 років і їх якось ще треба було пережити – не тільки Тарасові з Оксаною та Грицькові Невмиваному з козаками й посполитими, не тільки насельникам Харкового виселку і всієї зруйнованої України, а й усім нам – і мертвим, і живим, і ще нерожденним, і Тарасові Шевченку, який року 1845-го криком кричатиме:

– От би показати Діду Калнишу цю срібну військову печатку, га? – загорівся Тарас, повіривши що Січ таки відродиться. – Раптом Петра Івановича знову оберуть кошовим отаманом?

– Не оберуть, – зітхнув отаман бідняцької слободи. – Цариця триклята звеліла відправити Діда Калниша аж до Білого моря – на заслання до Соловецького монастиря. На вічну каторгу. Без права повернення в Україну…