Валентин Чемерис - Ордер на любов (збірник)

Ніхто тоді із запорожців не виступив на захист Січі, ніхто…

…КРІМ САГАЙДАКА.

Про це у Дмитра Івановича Яворницького, у його книзі «Дніпрові пороги»:

«Колись це (урочище Сагайдачне на лівобережжі Дніпра за Кичкаським перевозом. – В. Ч.) була надзвичайно гарна, дуже мальовнича, відома всім окольним людям місцевість.

З одного боку оповита широким і могучим Дніпром, а з трьох останніх боків обгорнута високим кам'яним прикриттям, укупі з високим густим дубовим лісом, ця місцевість усередині вся була вкрита зеленою, соковитою травою та уквітчана яркими запашними різнобарвними квітами і вабила до себе кожну людину. (Привабила і російських колонізаторів. – В. Ч.).

Один з найстаріших дідів-оповідачів, якому було 120 років, розповідав нам, – каже Я. П. Новицький [10] Я. П. Новицький (1847—1925) – відомий український фольклорист, етнограф і педагог. , – що в цьому урочищі жив запорозький козак Сагайдак. А було те ще за часів цариці Катерини, після скасування Запорозької Січі, коли почалося колонізування колишнього запорозького краю. Сперше той Сагайдак пішов був на Україну, але з України він швидко повернувся назад, засів коло лівого берега Дніпра нижче Кичкасу, зібрав коло себе товариство та й почав з ним хазяйнувати… Поробили вони собі курені, покопали землянки та й почали жити. Старий Сагайдак був за ватага. Він наводив скрізь порядки, заготовляв припаси на зиму, зберігав добро, кохав худобу, а його товариші-козаки допомагали йому: хто рибу ловив, хто в роз'їздах був, хто пасічникував.

Жили між собою вони гарно й лагідно, нікому нічого лихого не робили, та й їм також не було од інших ніякого лиха. Так жили вони аж доти, поки не повернулось несподівано в те місце московське військо, яке йшло на завоювання Криму.

Почувши те, товариство Сагайдака зразу розбіглося геть на всі чотири вітри, а сам Сагайдак не покинув дорогого та любого йому місця, зачинився у своїй землянці і вирішив не оддаватись живим у руки москалеві, якого так страшно ненавидів за те, що він стільки лиха заподіяв всьому Запорожжю.

Одстрелюючись із своєї землянки, Сагайдак поклав не одного москаля, аж поки облягли навкруги всю його землянку та запалили її. Він так у диму й задушився, а до москалів живим не вийшов. Од нього те урочище й стало зватися Сагайдачним…»

Історія не зберегла навіть імені цього героя, він залишився в історії як запорозький козак на прізвище Сагайдак (але й це не мало!), який сам-один (один, шановне товариство-лицарство!) вступив у смертний бій з окупантами рідного краю і смерті в полум'ї та диму віддав перевагу перед життям у рабстві.

Йому навіть пам'ятника на березі Дніпра немає, про нього нині так ніхто й не знає – хіба що єдина згадка – вище процитована автором з книги Д. І. Яворницького «Дніпрові пороги».

І все ж, як пишуть історики, «Запорозька Січ навіки залишилася в пам'яті народній, ставши уособленням духу свободи і боротьби українського народу проти експлуататорів та іноземних загарбників».

1976, 2006

Австрійський дипломат Еріх Ляссота по весні 1594 року за дорученням імператора Рудольфа II відвідав Запорозьку дії.

І ось з якою метою. У 1593 році Туреччина розпочала воєнні дії. Трьома роками раніше вона замирилася зі своєю східною суперницею Персією і тоді ж, розв'язавши собі руки, султан Мурад II почав готуватися до війни з імперією Габсбургів. Стримати турецьку навалу можна було лише спільними зусиллями європейських держав. Цісар Рудольф II та папа Климент розпочали спробу організувати антитурецьку лігу, до якої крім західних держав намагалися залучити й Польщу та Росію, але з лігою нічого – через певні труднощі – не вийшло. І тоді, як Туреччина вже розпочала воєнні дії, – Рудольф II (ситуація була аж надто тривожною) і звернувся за допомогою до запорозьких козаків. Доручення встановити контакт із Січчю поклав на дипломата Еріха Ляссоту. За цісарською грамотою, що її привіз Ляссота, Рудольф II пропонував козакам вирушити через Молдавію на Дунай, переправитись на правий берег і вторгнутися в межі Туреччини…