Валентин Чемерис - Ордер на любов (збірник)

Усе залишилося в цьому, бодай і не кращому, як прийнято казати, світі. Але жити все ж було краще в цьому світі, принаймні, тут світило сонце і білий світ був тут, і літа молодії… І це було великою перевагою цього світу. Щоправда, у цьому світі була старість і смерть, а в ТОМУ їх буцімто не водилося, та молодість про старість ніколи не думає, як і про смерть, що десь далеко-далеко перебуває од молодості, тож і молодості завжди тут краще. Хоч тут і розлука-зміюка, і печаль, юдоль земна…

На той час Тарас з Оксаною, трудячись щодень від світла до темряви, а коли й до пізньої ночі, наготували й собі достатню кількість цегли-сирцю, аби збудувати хатку – не ходити ж по чужих кутках старцями. (Першу зиму довелося пересиджувати в чужій кам'яниці, найнявши там половину – що то за життя!) Звичайно, для хати обпалена цегла краща, ніж просто висушена на сонці, справжня довговічніша й міцніша, але вона була значно дорожчою, тоді ж як сирець обходився дешево. Та й навиготовляли його, трудячись після роботи, із запасом – лишок обміняли на ліс, тож до осені молодята були у своїй хаті – будувалися толокою, згукуючи людей, як то всі у виселку робили. Хата вийшла маленька, на одну кімнатку й хижку при ній і мало чим відрізнялася від мазанки, але то була своя хата і вони, вигнані із Запорожжя, нарешті знайшли собі притулок на Україні. Оксана старанно вибілила житло як із середини, так і зовні білою глиною, що її накопали в яру (гарна глина, як масло), долівку змастила жовтою глиною – як висохла, затужавіла, хоч танцюй! Мала хатина, а лунка. Укрили її молодим очеретом і вона, із зеленим дахом (доки не пожовтів очерет), мала ще й привабливий вигляд. Правда, з одним віконцем, бо де ту зайву склянку дістанеш, але теж не біда.

– Аби глянути у світ білий – досить і одного вікна, – утішала чоловіка. – Зате піч яка в нас вийшла – черінь простора, буде взимку де відігріватися. Ще б на лави стягнутися попід стінами та божницю в кутку облаштувати, як і годиться, було б і зовсім добре!

Радувалась Оксана своїй хатці і не могла нарадуватись.

– Хоч і невеличка, але ж хатка, а не курінь! І ми вже не бурлаки безхатні. Хай хоч і на курячій ніжці, аби своя, – не казала, а співала. – І ти вже, Тарасику мій, господар, а я біля тебе господиня. Будуть до нас добрі люди в гості приходити, а ми їм: просимо до хати!.. А вони через поріг та: «Добривечір у хату!.. Здрастуйте вам у хату!..» Усе, як у людей і ми вже наче люди!..

Понатикала за сволок васильків, червону руту, пучечки запахущої м'яти, кануперу, барвінок, кетяги калини, що її наламала в березі і зовсім весело стало в їхній хатці.

– Ще б тином обгородитися, – мріяла, – та городець завести. Ой, Тарасику, чоловіченьку мій, мені аж не віриться, що й у нас колись буде садочок біля хати…

І буде в них так, як колись, через сторіччя писатиме поетеса:

Ще не було в них ні посуду – обходились одним чавунцем, однією спільною великою мискою, одним кухлем, але вже ложку кожен мав свою – «Забагатіли», – сміялась Оксана. Столу ще не мали, спали на долівці покотом (на долівці ж, усідаючись по-турецькому і їли), але придбанням тих речей мали зайнятися пізніше – не все зразу.

А поки що Тарас з вербових паличок змайстрував рамку, вставив у неї Ордер кошового отамана Петра Калнишевського, що його беріг як найбільшу коштовність і цвяшком прибив рамку з Ордером до стіни.

– Ось, – задоволено мовив, показуючи на свою роботу. – Маємо законне право на любов, а отже, й право на життя. А коли є любов, то буде й решта. Бо все в цьому світі починається з любові. Навіть саме життя.

Аж тут до них нагодився Грицько Невмиваний – мимо йшов та й зайшов.

– А як ви тута, молодята, живете-поживаєте та добра наживаєте?

Затиснувши в зубах погаслу свою вишневу люлечку, довго стояв біля рамки на стіні, по складах читаючи про себе Ордер Калнишевського. Скінчивши, скинув брову на лоба, вражено загудів:

– Так ось ви які, молодята?! Сам кошовий, сам Дід Калниш Ордер вам на любов видав?! Вітаю, вітаю!.. Тепер ви багаті.

– Чим же ми багаті, дядьку Грицьку? – подивувалась Оксана.

– Любов'ю своєю – чим же іще. А це – найбільше багатство у світі білому – чи не так? Хай вам заздрять ті, які в хоромах живуть. Бо в них ні Ордера такого немає, ні любові справжньої, – зітхнув: – Ех, коли б наша Січ була – як би ми тоді жили! Та… немає. Козаків яко розбійників розігнали, старшин похапали, без суду їх, без вини помордували…