Роман - ЖУРАВЛИНИЙ КРИК

Сумнівалися монахи, а муляри зводили міцні стіни й замішували цупкий розчин, слюсарі кували замки з криці, а коли тюрма була готова — відлягло монахам від серця: інакша вона, проте надійна.

Вічний старець Кошовий — так його назвали богомольці — день–денно виходив зі своєї келії й кожного разу запитував у когось, показуючи києм у той бік, звідки долинав стукіт:

— Що там будується?

— Тюрма, старче.

— Ага, тюрма…

Він никав подвір’ям, постукуючи костуром по бруківці, наче шукав м’якого місця для своєї могили.

— А нових арештантів ще не привезли?

— Привезуть, старче, не турбуйся.

— Правда, правда, чей не стоятиме порожньою тюрма… Одного весняного дня Калнишевський почув, що слабне серце, достукуючи безмірно довгу лічбу його віку. Він вийшов на подвір’я, щоб востаннє надихатися на цьому світі.

Від Нікольських воріт долинали покрики, команди: когось там муштрували біля фортечної стіни.

Архімандрит Іона запитував прізвища прибулих, розпоряджався:

— До п’ятої камери, до шостої, до сьомої. Калнишевський зрозумів, кого привели, туск боляче стиснув слабе серце, він підійшов ближче до воріт. Його не проганяли.

— Звідки ви? — запитав.

— З усіх усюдів, — почулася відповідь. — Єсть тут і нерчинські рудокопи, й уральські ливарники — з найдальших закутий усея Русі святої суть тут!

— А чи є хто з України?

— Є, діду, — відказав молодий голос. — Адже не помер народ, то й має силу й відвагу постачати тюрмам в’язнів.

— Мовчати! — прикрикнув архімандрит.

— Звідки ти, нещасливцю? — спитав Калнишевський.

— Нещасливий той, хто боїться страждати за батьківщину, — почув старий той самий молодий голос. — Я з Полтавщини, пане кошовий отамане!

— Пам’ятають… Пам’ятають! — схлипнув Калнишевський, і костур випав з його рук.

Павло Любимський, зіщулившись і застромивши руки до кишень сурдута, блукав безцільно вузькими вулицями старого міста. У Львові зайшла глуха осінь, перший рік нового сторіччя закінчувався холодною негодою, і через те, що в сутеринному помешканні, яке винаймав на Веклярській, за такої погоди ставало зовсім темно, Павло виходив на світ Божий з надією побачити на сірому небі хоча б пружечок просвітку.

Старе місто — тісне й захаращене, звалища старої ратуші заросли лободою, мокро лопотять обвислі дашки над порожніми ятками Ринку, з Краківського передмістя тягне горілим: ніхто ще й досі не брався розчищати спалені літньою пожежею квартали; сумно бовваніє колишній монастир тринітарів з гострим шпилем костьолу: Львівський університет став тепер чужий Павлові, більше він у ньому не працює.

Ліниво цідиться по ринвах осінній дощ і плюскотить по брукові, над містом висне холод.

Безцільно блукає Любимський вулицями та провулками і дивується сам собі, що в цих щоденних післяобідніх мандрівках по Львову знаходить розраду й заспокоєння і що чуже для нього місто стало потрібне йому і близьке — навіть серед цього осіннього безпросвіття.

Ходив, думав і уявляв собі життя людей, яких полишив навіки поза лінією кордону; а може, воно там усе так і відбувається, як уявив: і попрощався Сисой Шалматов з Уляною, подавшись на Тамань, і саме так закінчив своє життя Калнишевський на подвір’ї Соловецького монастиря, а той в’язень з Полтавщини, що довічно каратиметься у новітній тюрмі, є його зятем Павлом Василенком…

Може, й так, та про справжню їх долю ніколи не дізнається Любимський. Це жорстоке своєю безнадійністю «ніколи» дедалі дужче прив’язувало Любимського до Львова, та водночас у непроглядному майбутньому ввижався йому, немов сьогодні синя смужка на сірому небі, день, коли той кордон зникне із землі, мовби ніколи його й не було, і до нього прийдуть…

О, благословенні мрії! Що сталось би з людиною, якби вона враз стала не здатною уявляти кращу днину? Але ж почекай, Павле, ти пережив багато і добре знаєш, що те «ніколи» все–таки має свій кінець: для стіни соловецького каземату знайшовся залізний брусок, для неприступної Бастилії — одна–однісінька мить гніву паризької бідноти, то прийде час і на кордон, що перерізав твою землю: зріє ж у народі думка, що й народжується для того, щоб викувати новітнього меча.

Крупинки, дрібні макові зеренця діл людських? Але ж з найдрібнішого насіння проростає міцне зело, цвіте й розсівається знову…

Перший рік нового сторіччя приніс Любимському велику радість із терпким смутком змішану: Іван Котляревський відповів з Полтави на його листа. Прийшов пакет, а в ньому книжка «Енеїда» з дедикацією на титулі: «Першому читателю моїх Троянців професорові філософії Павлові Антоновичу Любимському на пам’ять про нашу зустріч у Полтаві 1793 року». І короткий лист, в якому повідомляв, що про Павла Василенка нічого не знає, пропав за ним слід…