Роман Іваничук - Журавлиний крик

Зморений кінь виніс вершника з подільських путівців на битий Волинський тракт, що розгорнувся, немов сувій сірого полотна, аж до підніжжя Замкової гори, увінчаної надщербленою дугою червоного муру, – в очі входило східне передмістя Львова.

Кінь спотикався на вичовганих колесами виямках, збивав об осклизле каміння мощеної дороги копита, з яких на довгих переходах із далекої лівобережної Самари повідпадали підкови; вершник Львова не впізнавав, хоч і в'їжджав до нього чотири роки тому з протилежного боку – Городоцьким трактом, а втім, міста й не видно було за пасмом пагорбів; дрібні хатки під солом'яними дахами залишилися позаду, їх змінили кам'яні будинки, криті ґонтом і бляхою, муроване передмістя тіснішало, стискалося, пасовиська маліли і щораз густіше кокоїжилися жухлим будяччям і собачою кропивою; вершник зупинив коня, спішився.

Вірний вороний вже не був йому потрібен, господар зняв з нього ношу з двох клунків, перекинув її через рамено, звів коня з дороги, поплескав по шиї й погнав на заскоринені першим інеєм загони, а сам пішки подався до Підзамча, сподіваючись допасти до будь-якої нічліжки й відіспатися після довгої і втомливої подорожі.

Шукати довго не довелося: навпроти Онуфріївського монастиря на непримітному будинкові висіла табличка з претензійним готичним написом «Hotel Grand», біля входу стояв готельний слуга в лівреї, він придивлявся до перехожих, досвідченим оком відрізняючи прибулих від мешканців міста; високий чоловік у чорному сукмані й смушевій шапці, з-під якої вибивалося сиве волосся, й клунками через рамено відразу привернув його увагу. Готельний слуга вклонився, завченим жестом зазиваючи подорожнього, і той підійшов, відрекомендувавшись.

– Маркіз Жюль де Ваттель.

– O-o, гості з Франції! – значно нижче, ніж перший раз, уклонився готельний слуга: після перемог Бонапарта в Італії австрійці ставилися до французів з респектом і підозріливістю; він спідлоба придивлявся до змученого чоловіка в запорошеній свиті. – Просимо, уклінно просимо… Що ви, що ви, документів ми не вимагаємо, тільки… якими грішми будете платити?

– Московськими золотими карбованцями.

– О мосьє, на вас чекає найкращий покій!

У готельній кімнаті вздовж тріщин на стінах розповзлася пліснява, але були тут ліжко з чистою постіллю, стіл, крісло і шафка; подорожній замовив до покою вечерю й почав розкладати свої пожитки. Дістав з одного клунку запасний одяг і взуття – маєток, як на маркіза, надто скромний – і заніс до шафки, з другого вийняв перев'язану шнурком пачку паперу, потримав у руках, ніби зважив, і поклав на стіл.

– Ось і все… – прошепотів.

Готельний слуга з вечерею не забарився, подорожній з'їв пожадливо і, наситившись, ліг у ліжко, щоб заснути хоча б на добу.

Та сон не приходив. Почуття безвиході заповзало в душу: аж тепер, відчувши себе в цілковитій безпеці, мандрівник збагнув, що вороття до минулого не буде вже ніколи й ніколи не побачить він ні своєї дружини, ні дочки, що п'ятдесят п'ять прожитих літ немов у Лету впали, не залишивши на землі жодного сліду.

Довго лежав, бездумно вдивляючись у закіптюжену стелю, й викликав у пам'яті юне обличчя Уляни, бо нинішнього уявити собі не міг; образ дочки, якої ніколи не бачив, уперто зливався з обличчям матері – було воно цієї миті примарне й далеке; а коли смеркло, враз навально наблизилося до нього, і він чекав присуду за кривду, що їй заподіяв. Проте жінка була добра й ласкава, русяве волосся впало на білі щоки, вона прошепотіла:

«Я прийду до тебе, прийду, ти не розпачай. Хіба ти один такий? Вас багато пішло на ешафоти, в тюрми й на вигнання – по живлющу воду для спраглих людей, і зусилля й пожертви ваші не пропадуть дарма, хтось довершить вами розпочате, нащадки ваші добудуть з каменя воду… Тільки встигни завершити своє….»

Маркіз глянув на стос паперу, сягнув рукою, розв'язав, погортав дрібно списані аркуші. Оце і є те, що має звершити, – мета його мандрівок. Мало чи багато? Не знає. Але з усіх доріг виніс тільки цей стос паперу й мусить його віддати людям… Зникло обличчя дружини – нова турбота діймала подорожнього: чи живе ще у Львові професор Петро Лодій, що чотири роки тому радив Ваттелеві залишитися в Галичині, донедавна тут виходила газета французькою мовою, можна б її поновити, університетові потрібна професура, у Львові добре функціонує друкарня Йозефа Міллера. Не міг тоді: мусив їхати до Московії як емісар від революційного французького Конвенту.