Роман - ЖУРАВЛИНИЙ КРИК

А там…

На дзвіниці Преображенського собору вдарили разом тридцять п’ять дзвонів. Брязнув мідний шквал на тихі плеса озер, на розгойдане літніми вітрами Студене море і присмирив його; з хору дзвонів пробивався низький могутній звук Борисівського, він відганяв від себе дрібні й найдрібніші переливи менших сусідів, і вони розсипалися перлами довкіл, а дзвіниця, натхнена урочистим дзвоном, спиналася до неба й купала свого шпиля у блакитному серпанку.

З морської неозоріні до берега прямував білий вітрильник, на грот–щоглі лопотів прапор, і коли корабель підійшов на таку віддаль, що можна було на полотнищі розпізнати двоголового орла, ударили на вежах гармати.

На ніс судна вийшов у білій киреї й соболиній шапці імператор Олександр І. Соловецькі острови вітали його молодим маєвом лісів, плахтами соковитих галявин, ватрищами іван–чаю на узліссях і зеленкуватими очима озер.

Корабель пришвартувався. У супроводі архангелогородського губернатора Мезенцева й почту молодий цар зійшов на берег і попрямував до Святих воріт, біля яких у парчевих ризах і митрах стояли шанобливо схилені архімандрит і соборні старці.

Олександр поцілував розп’яття, яке підніс йому преосвященний, і тоді розчинилися навстіж ворота. У дворі стояла вишикувана у два ряди військова команда. Солдати привітали царя — взяли на караул, він пройшов крізь лаву, а дзвони били й нагнітали у фортечну кліть небесної синяви, і коли повітря так наситилося гомоном, що само стало лунким, як мідь, — стихло на дзвіниці, і цар подався до Преображенського собору на відправу.

Тоді з монастирських нір, казематів і келій повипускали — бо так наказав Олександр — усіх до одного в’язнів. Вони виходили — брудні, зарослі, страшні, та причепурювати їх не велено було: цар бажав навіч переконатися, чи справді така–то вже страхітна соловецька тюрма, що її протягом століть боялися всі: ті, які жили в землянках, і ті, що в палатах.

В’язні ще нічого не знали, їм наказали стояти біля паперті Успенського собору і чекати. Вони тривожно переглядалися поміж собою — що за дзвони серед будня і що задумали робити з ними? Спокійні були тільки двоє: сліпий Калнишевський і всезнаючий Авель–віщун.

Відправа давно закінчилася, а в’язні все ще стояли і чекали: он видніє лобне місце біля Рибних воріт, чи не задумали отак покінчити з ними одного дня?

Цар же по відправі в супроводі архімандрита Іони, губернатора Мезенцева й соборних старців обходив монастирські приміщення: трапезну, келарську, ризницю, куховарню, чоботарню, квасоварню — і, похваливши за порядок, мовив:

— Тепер покажіть каземати.

Поник архімандрит, бо аж сьогодні, коли випущено в’язнів на подвір’я, здалися йому ті ями надто страшними і, неповинний у їхньому існуванні, преосвященний Іона побоявся кари.

— Неподобне вашій величності зріти тьму кромішню і дихати смородом пекельним, — заблагав архімандрит.

— Веди, велено тобі, — нахмурився цар.

Він ходив із каземату до каземату, сопух запаморочив йому голову, купи нечистот, поряд з якими спали і їли люди, здавалися примарними, і, вражений витвором людської жорстокості, добросердий імператор розпорядився:

— Запечатати їх навіки. А тепер приведіть в’язнів.

Їх прийшло дванадцять — людей із підземелля, чорних, виснажених, у кайданах.

Олександр відступив на крок: люди ці здалися йому привидами; він переборов у собі огиду й промовив:

— Ви вільні. Я, цар Олександр І, дарую вам свободу. Розкувати їх!

Приречені вмирати у сморідних ямах, колодники не повірили спершу словам імператора й нерозуміюче перезиралися між собою, але солдати вже розковували на їх ногах і руках кайдани, а Олександр повторив слова помилування. Тоді вони впали на коліна і, плачучи, дякували своєму спасителеві.

Не вклякнули тільки два, і спитав цар:

— Волі не раді чи кривда ваша завелика?

Старець зі сивим волоссям, що спадало на плечі, й довгою білою бородою звів до неба очі, губи його беззвучно ворушилися, потім він глянув на царя і мовив зовсім недоречне:

— І згорить Москва за одинадцять років [47] За переказами, які використав М. Колчин у книзі «Заслані й ув’язнені до острогу Соловецького монастиря», колодник Авель напророкував смерть Катерини II, Павла І і нашестя Наполеона. .

Здригнувся імператор, чекаючи ще й віщування своєї смерті: це ж бо перед ним той прославлений Авель–віщун, пророцтв якого боялися насамперед царі. Олександр поквапився наказати архімандритові: