Роман: ЖУРАВЛИНИЙ КРИК

«Дозволь мені взяти її зі собою, Уляно».

«Йдеш, Сисою?»

«Йду… І ще раз прошу вас: ходімо на Тамань, там — воля».

«Немає волі на чужині. Будемо її тут виглядати і чекати на мужів наших. Бо ж прийдуть колись сюди, а не знайдуть нас. Не можна нам на Тамань».

«Зів’янете в роботизні».

«Діти виростуть».

«І їх — у неволю».

«Внуки будуть, правнуки, праправнуки. Тут будемо чекати, рости й визрівати. Не піде Україна з України».

Так дописувалася Павлова книжка.

А рукопис, привезений зі Самарського монастиря, лежав в університетській друкарні Йозефа Піллера. В Піллера були кириличні шрифти, зрештою, він видавав ілюстрованого часописа польською мовою «Zbior pism ciekawszych, sluzacych dla roznych narodow i krajow», в якому можна було б надрукувати хоча б найцінніші уривки з книжки, проте друкар не обіцяв нічого конкретного — «так, так, матеріал вельми цікавий, але на нинішній день не вигідний нам з політичних міркувань: тільки що перейшли через Львів розбиті костюшківські легіони, усе це дратує північного сусіда, Австрії не вигідно псувати стосунки з Московією, наша імперія послаблена після перемог Наполеона в Італії і таке інше, треба почекати, може, колись…»

До друкарні Ставропігійського інституту навіть не вдавався. Ще під час першої розмови в ресторації Жоржа професор Лодій розповів Любимському билицю, що більше на небилицю була схожа, проте вирішила долю друкування світських книг у Львові. 1788 року в друкарні Почаївської лаври вийшла «Книжиця для господарства» Івана Ленкевича з практичними порадами, та ось одна з цих порад під час волинських заворушень, що збіглися з вибухом Французької революції, дуже стривожила австрійських цензорів. Книжку почали виловлювати в селян, за неї карали тюрмою, бо припис консервування горіхів у гарнцях з піском цензура розшифрувала по–своєму: горіхи — ядра, пісок — порох, а гарнці — гармати… З великими труднощами вдалося Лодієві видати свій переклад «Моральної філософії» Християна Баумейстра у друкарні Ставропігійського інституту — книгу, необхідну для викладання філософії у Studium Ruthenum.

Летіли роки. Любимський вже й перестав навідуватися до Піллера, а книжка дописувалася з уяви: деякі вістки доходили з Московії, та подробиці можна було тільки домислювати.

А там…

Березневого вечора 1801 року військовий губернатор Петербурга фон дер Пален, віце–канцлер Панін і колишній фаворит Катерини II Зубов попросилися до зацькованого страхом Павла І, що заховався од світу в неприступному Михайлівському замку, на прийом.

— Ваша величносте, — промовив Пален, — нам стало відомо, що в полку, який вас охороняє, готується протицарська змова.

Квадратове обличчя імператора взялося синіми плямами, він пронизливо завищав своє «молчать, молчать!», але страх з кожною секундою добирався дедалі ближче до його свідомості, а коли пройняв усього, цар прошепотів безпорадно:

— Що робити… Що робити?

— Завтра заарештовані мною змовники стоятимуть перед вами. А нині звеліть зняти караул, я виставлю свій.

Павло І погодився і, заспокоївшись, міцно заснув. Посеред ночі до царської спальні увійшли два чоловіки в цивільному. Вони розбудили імператора і, коли той прийшов до тями, подали йому аркуша чистого гербового паперу.

— Пишіть зречення, ваша величносте, — сказали незнайомі.

Дикий вереск пролунав у царській спальні й раптом приглух, якийсь час було чутно хрипіння, а потім усе стихло.

У коридорі перед дверима спальні стояли змовники, між ними — юний Олександр. Почувши здушений крик, престолоспадкоємець зрозумів, що сталося, і його почала трусити лихоманка.

Барон фон дер Пален узяв Олександра рукою за плече, потряс, мов хлопчиська.

— Візьміть себе в руки, ваша величносте, йдіть до Зимового палацу й починайте царювати.

Зі сусідньої кімнати, почувши гамір, викотився Сенька Трещокін. Він скрикнув, побачивши біля дверей царської спальні знайомих вельмож; полум’я свічок, що їх тримали в руках змовники, освітлювало суворі обличчя, вигляд достойників був зловісний. Трещокін своїм блазенським чуттям вмить збагнув правду і, зареготавшись, почав перекривляти Павла І.

— Що накажете зробити з цією мерзотою, ваша величносте? — спитав Зубов у Олександра.

— Нехай живе собі, — відказав молодий імператор, який встиг уже заспокоїтися й відчути, що влада прийшла до його рук. — Блазні потрібні кожному кабінетові.

Цієї ночі не спав Зимовий палац. У тронній залі імператор Олександр писав свого першого ліберального маніфеста, а в коридорі біля ермітажу, видряпавшись на підвіконня, реготав у глупу ніч вічний блазень Сенька Трещокін.