Роман - ЖУРАВЛИНИЙ КРИК

Узимку 1798 року до хутора Кибинці, що біля Кагарлика, в’їхали запряжені парою коней залубні. Коні звернули із шляху вбік і польовою доріжкою помчали до помістя Трощинського, що заховалося за дубами–нелинями на узвишші.

Колишній статс–секретар Катерини II Дмитро Прокопович Трощинський, попереджений листом, з дня на день чекав гостей.

На часте калатання дзвіночків і кінське форкання з господи вийшли хазяїн, його друг — імпресаріо домашнього театру Трощинського Василь Панасович Гоголь і Павло Василенко.

Зі саней з–під білої бараниці виплигнув верткий худорлявий чоловік і кинувся обіймати Трощинського. За ним виповз Капніст. Розпростовуючи руки й ноги, він сказав сміючись:

— Я від діда втік і від баби втік!

— Ну, слава Богу, слава Богу! — заметушився Трощинський. — Василю Панасовичу, Павле, знайомтеся. Це Максим Парпура, таємний меценат Котляревського, я вам про нього багато нарозповідався, а Капніста знаєте всі. Заходьте до господи, ласкаво прошу!

У світлиці було тепло й затишно. Капніст підійшов до печі відігрівати руки, Парпура зняв кожуха і, вийнявши з кишені сурдута невелику книжечку, промовив:

— Візьміть лишень її до рук, панове. Погляньте, зважте й усвідомте: початок зроблено!

— «Енеїда»! — вигукнув Павло Василенко. — Надрукована! А Іван Петрович, певне, ще й не знає…

— Ось повеземо йому до Кременчука. Прапорщик Сіверського карабінерного полку — автор першої книжки українською мовою! Чи не парадокс? Ать–два, ать–два, а йому пам’ятника за життя треба поставити!

Парпура сяяв від щастя і потирав долоні. Капніст зігрівся, підійшов до Василенка.

— Я отримав листа від Любимського, візьміть, там є його адреса.

— Хвала Господу! — Василенко взяв з руки Капніста пакета. — Я знав, що він подався до Львова… — Вийняв з кишені невеликого залізного предмета, якусь мить дивився на нього. — Я ще встиг закрити очі старому Тарловському й поховати його, а перед смертю він передав мені цього бруска від тестя… Тепер напишу до нього.

— А як родина — його і ваша?

— Мати й Христя щасливі, що батько живий. І чекають. Така їхня доля — чекати на нас.

— Ви звідси поїдете до них?

— Якби–то… Мене вже винюшкували. Дізнано, що був у Турбаях. Турбаївець, що вислизнув їм із рук, небезпечніший за того, якого погнали б разом з усіма у валці… Спробую влаштуватися на чорнові роботи в Києво–Печерській лаврі. Так буде найбезпечніше. І близько до академії.

Служниця застеляла стола скатертиною, ставила на стіл наїдки й напої. Парпура нетерпляче чекав на запросини до обіду й покректував:

— Отак, отак… Дві бомби — «Ябеда» і «Енеїда». Дві бомби вибухнуло в той час, коли вже всі впевнені були, що порохові склади знешкоджено. Два ляпаси порфіроносній пиці!

— І чекаємо ще на одного — від Любимського, — додав Василенко.

Трощинський запрошував до столу, а сам був невеселий.

— Якусь годину перебудете в мене, — промовив скрушно. — Якщо й тут вас не знайдуть… А радієте ви, здається мені, завчасно. Не прогнівайтесь, але, як на мене, то вся ця ваша діяльність виглядає такою–от собі забавою — на кшталт мого домашнього театру, різниця лише та, що ви ризикуєте, а я ні. Проте бавмося, бо так, чого доброго, і здуріти можна.

Запала тиша. У словах Трощинського гіркотою прозвучала безвихідь.

— Неправда! — підвівся запальний Василенко. — Неправда ваша, Дмитре Прокоповичу. Не смійте називати забавою діла, що важаться волею і самим життям. Ми не можемо вгадати сьогодні, що скаже історія, але напевно визнає за нами одне: у час найчорнішої темряви народ не спав, бо не давали йому спати будителі. Можливо, залишимося безіменними, та це марниця. Не слави хочемо, а волі. І за неї ми почали боротися.

— Випиймо, панове, — підняв келиха Василь Васильович. — І потішмо себе тим, що живемо хоча і в тяжкий, зате досить цікавий час.

Минали місяці й роки, а вісток з України не було: одного тільки листа від Василенка отримав Любимський три роки тому, в ньому лише кілька слів: «Не можу листуватися з вами, батьку, бо ніколи не перебуваю в одному й тому самому місці. Не знаю, коли побачу Христю й маму, але вірю, що побачу. І ви вірте, бо нічого іншого нам не залишається».

Вгадував Любимський долю зятя, а коли не отримав від нього більше жодного листа, зрозумів… І ниділа віра. А в уяві і снах зринала все та ж картина, яку сам придумав, та стала вона врешті мовби згадкою…

Виходить на поріг Сисой Шалматов — зодягнутий, з торбою за плечима, у руці тримає ікону молодої Богоматері, яку змалював колись з Уляни.