Роман - ЖУРАВЛИНИЙ КРИК

— Закінчив писати, сину?

— Написав що знав, отче.

— Що думаєш тепер чинити?

— Я весь час очікував звістки, а бачу, що дарма. Немає вже, напевне, їх. То надумав пробратися до Львова. Я говорив вам про Львівський університет, друкарні… Та й Україна то — не чужина.

— Добре ти надумав. Їдь туди, і то вже нині. Тепер якраз вдячний момент — хвилина межицарствія. У такий час поліція завжди буває нерішуча, бо чекає на нового указа й передовсім тремтить за свою шкуру. Тільки гляди: не смієш знищити свого рукописа навіть перед явою найбільшої небезпеки. Ти загинеш, а рукопис залишиться — хай і в поліцейській архіві…

— Не знищу. В цій праці все моє життя. Іншого не маю…

Старий довго дивився на Любимського, мовчав, очі його засльозилися, й Павло зрозумів, що не все ще сказав йому священик.

— Кажіть, ваше преосвященство, — вклякнув на коліна перед ложем архімандрита. — Вони загинули?

— Прости мені, — схлипнув Тарловський. — Думав — краще буде, якщо не знатимеш… Від Василенка приходив посланець. Уляна й Христя живуть в Таврії…

— Отче!! — несамовито скрикнув Любимський, стиснувши кулаки. — Отче…

— Не проклинай мене, Павле, — тихо вимовив Тарловський. — Той шматок степу, де живуть колишні турбаївці, з усіх сторін оточений бекетами. Не можна тобі туди добиратися. Пропадеш…

Не чув цих слів Любимський. Зі стіни дивився на нього й хитро підморгував химородник Мамай, намальований мамаївський кінь повернув голову, кліпнув оком, ударив копитом; Павло схопився, скочив на нього, припавши всім тілом до хребта; сивий румак здибився на задні ноги, передніми копитами вивалив двері келії, з розгону перескочив через монастирську огорожу і знявся над пожовклою самарською дібровою. Унизу здивовано зорили степи озерами й ріками; мчав потім кінь неозорим степом, ховаючись у волотті високої тирси; кінь перепливав і вбрід долав Самару, Вовчу, Молочну, а позаду вершника сиділа, обхопивши його за стан, молода жінка. Вітер вихоплював з її уст пристрасний шепіт і розсівав по зжухлих травах, але вершник чув те слово, яке було йому тепер найдуж потрібне…

— Не маєш права, Павле… — прошепотів Тарловський.

— Не маю права? Чому?! — Любимський ударив чолом до прічі. — Чому я не маю права на те, що дозволено й тварині?

— Ти сам із доброї волі відібрав його в себе. Тож не ремствуй. Неси до кінця свого хреста.

Павло підвівся, довго стояв мовчки, і не знав Тарловський, що він ухвалить. Потім сягнув рукою до кишені, вийняв чорного залізного шворня і простяг його священикові.

— Я з допомогою цього бруска видобувся колись із тюрми. Вони, ті тюрми, не такі страшні, як виглядають. Перекажіть цю річ моєму зятеві Павлові, колись він таки зайде до вас. А пустився Василенко йти по тій самій дорозі, що і я…

— Якщо діждуся його побачити.

— Мусите діждатися. Мої рідні повинні знати, куди я подівся. Я дам про себе знати, якщо знову не потраплю у лабети…

Того дня Павло Любимський осідлав коня і з пашпортом на ім’я маркіза де Ваттеля рушив на захід.

Лист від Любимського до Василя Капніста йшов зі Львова до Петербурга більше року — через Полтаву, Турбайці, Обухівку. Павло послав листа Котляревському, та його в той час у Полтаві вже не було, він перебував на службі у Сі–верському карабінерному полку; слуга передав пакета Петрові Капністові в Турбайці, а той — слідом за Василем Васильовичем — через Обухівку до Петербурга.

Капністові було не до кореспонденції: Петербургом лихоманило.

«Ать–два, ать–два, молчать, молчать!» — лунала команда на Сенатській площі: з ранку до вечора муштрувалися тут полки, цар Павло І особисто подавав команди, цар не знав і знати не хотів кращого способу управління державою, ніж муштра; рота за ротою щоденно проходили повз нього, імператор пильно приглядався до облич солдатів і офіцерів, а коли на якомусь не прочитував ревної й безоглядної вірнопідданості, кивав пальцем фельд’єгерям, що стояли обіч біля чорних кибиток, і показував на когось там у військовій лаві. Наказ виконувався цієї ж миті: жертву хапали на очах у царя, запихали до кибитки, й зникала вона зі Сенатської площі назавжди.

«Ать–два, ать–два, молчать, молчать!» — казилися цензори, викреслюючи все, що могло читатися двозначно, слова «громадянин» і «батьківщина» були заборонені, бо їх вживали французькі революціонери, підозрілі рукописи авторам не повертали, їх передавали до Таємної канцелярії, неблагонадійні автори — ать–два — марширували до Сибіру, а в друкарнях верстали здебільшого військові статути й циркуляри.