Роман - ЖУРАВЛИНИЙ КРИК

Біля Адміралтейства Василь Васильович зустрів Карамзіна. Знав, що літературний метр перебуває у Петербурзі, бачив його на першій виставі «Ябеди», але Микола Михайлович не побажав зустрітися з автором. Може, через образу, а скоріше — надто галасливий успіх комедії примусив його триматися на обережній віддалі. Тепер не було куди подітися, Карамзін привітався.

— Чи знаєте ви, — спитав він, — що Радищеву дозволено вернутися до столиці?

Це питання, на думку Карамзіна, повинно було стати містком для порозуміння між ним і Капністом. Але Василь Васильович не бажав порозуміння.

Радищев повертається. Усе можна перетерпіти заради правди. Повернеться і Новиков, і їхні твори дадуть проріст і плід. Чи ж це не варте жертви?

Здивований байдужим виглядом Капніста, Карамзін повторив:

— Ви, мабуть, не почули: Радищеву дозволено…

— Хочете сказати, що звільнилося місце на засланні?

— З вами неможливо розмовляти, — промовив Карамзін і, не прощаючись, пішов своєю дорогою, гордо несучи голову.

Василь Васильович перейшов на Невський прошпект і звернув у завулок. Йому треба зайти на пораду до давнього друга Максима Парпури, директора друкарні медичної колегії. І аж тепер згадав про листа, якого більше ніж тиждень носив у внутрішній кишені сурдуту.

На другий день після свого приїзду до Львова Павло Любимський подався розшукувати професора Лодія: тільки він зможе хоч що–небудь допомогти йому в чужому місті.

Павло поволі впізнавав Львів. Він вийшов Краківською вулицею до краю Ринку, захаращеного торговими ятками, що тулилися одна до одної і від найвищих, які присунулися ледь не до самих кам’яниць, залишаючи тільки вузькі проходи для пішоходів, щораз маліли, спадаючи каскадами до квадратової буди магістрату з надщербленим остовом розваленої ратуші, й були наповнені відповідно до своєї висоти крамом — від соболиних шуб, парчі, єдвабів до іржавих підків та ухналів. Ринок кипів гамором — кожен крамар запопадливо запрошував до себе покупців, вражала вавилонська багатомовність львівського люду, і подумав Любимський, що зі своїм знанням мов він тут не пропаде і навіть потрібен буде. На Ринкову площу не виходив: університет мав бути десь тут, на Краківській… а ось і він — старий монастир тринітарів, нинішня львівська альма матер.

Професора Лодія зустрів у вузькому склепінчастому коридорі — він саме вийшов з аудиторії, відчитавши лекцію. Назустріч Любимському йшов молодий статечний чоловік у професорській мантії, про якого знав лише те, що він родом з Угорської Русі, вчився у львівській греко–католицькій семінарії, потім подався до Петербурга по знання і якийсь час перебивався там на службі інспектора торговельної школи, а 1787 року його — найздібнішого колишнього вихованця семінарії — прикликали до Львова і він зайняв кафедру теоретичної і практичної філософії у новоутвореному Studium Ruthenum.

Лодій впізнав Любимського відразу, ніби вчора з ним зустрічався.

— Ви тут і досі, пане Ваттелю? — запитав, привітавшись. — Не поїхали тоді до Московії? Та й добре, що не поїхали, нині можна вам уже вертатися додому… Чим же займаєтесь у Львові? Пам’ятаю, я вам пропонував стати до праці у друкарні Піллерів…

Професор погано розмовляв французькою, Любимський допоміг йому:

— Мені треба поговорити з вами відверто, професоре, — промовив українською. — Я не той, за кого мене приймаєте… І мені потрібна ваша допомога.

— Ну, коли так… — Лодій у подиві розвів руками. — Коли так, то краще — не тут. Ось що, я запрошую вас на обід до ресторації Жоржа Гофмана, там можна замовити окрему ложу. Приходьте сюди о п’ятій.

«Професор Лодій, — закінчував листа Любимський, — поставився до мене, як рідний брат. Тепер я, Василю Васильовичу, маю документа зі своїм справжнім прізвищем, займаю скромну посаду корепетитора русинської мови при Studium Ruthenum, тяжка це робота, бо дивна тут викладова рутенська мова, та маю надію, що вдасться мені влити хоч маленький струмінь живого нашого слова. Коректую свого рукописа, хочу податися з ним до друкарні Йозефа Піллера. Я згоден перекласти хоча б частину, найголовніше, польською чи німецькою мовами… Не запитую вас, бо звідки вам знати… та може чули що про моїх. Залишаюся з глибокою до вас повагою».

Капніст покидав Петербург — може, й назавше. Забрав зі собою свої папери, не забув і листа від Любимського: можливо, вдасться передати його рідним, де вони там, і рушив з Парпурою до України.