Юрій Смолич - Мир хатам, війна палацам

І кохання це було трагічне. Не світле почуття зароджувало воно, а чорну зраду — адже Флегонт до того був потаємно закоханий в курсистку Марину Драгомирецьку.

Отже, він прийшов, і першої хвилини вийшло зовсім незручно, бо дівчина його відразу навіть і не впізнала.

Проте не дуже впізнав її з першого погляду й Флегонт. Він бачив Лію тоді в картатій червоній кохтинці мужського крою, яку носять здебільшого суфражистки, а зараз вона була в сарпинковому кімоно — рожевому з червоними трояндами по полю, і на переніссі в неї сиділо величезне пенсне.

— Пробачте, — мовила дівчина в пенсне, здивовано звівши брови назустріч невідомому приходькові. — Вам до кого?

— Вибачайте! — стерявся Флегонт. — Коли пригадуєте…

— А! — Лія зняла пенсне і весело зареготала.

Без пенсне — з лиця — вона була таки трохи схожа на той образ, який закарбувався у Флегонтовій пам'яті серця. Тільки тепер — виразом обличчя, рухами — вона була лагідніша і зовсім не революційна…

— Заходьте! Дуже добре пам'ятаю вас! Де ж ваші товариші? За дверима? Кличте їх сюди! Та стривайте, я зараз сама…

— Вибачайте, — заступив двері Флегонт. — Розумієте…

— Ви самі? Тоді сідайте. Давайте познайомимось по–справжньому. Лія Штерн, учусь в консерваторії, працюю навпроти в аптеці, але вступлю на природничий факультет — хочу бути фізіологом–анатомом. Народилась у Чорнобилі на Київщині, батько — чинбар, морочиться з шкурами, руки має аж до ліктів жовті, на шиї в нього шестеро, я — старша. А ви?

Флегонт взяв простягнуту руку — рука була вузька і тонка, хіба бувають такі у революціонерів? — потис її і мерщій відпустив. Дівчина в кімоно, справді, аж нічим не була схожа на ту завзяту революціонерку в червоній розпанаханій кохтинці. І незрозуміло — яка ж була краща?

— Сідайте отут, — вказала Лія на матрац, — більше сідати ніде. Дуже мило, що ви таки завітали до мене!

Вона говорила невимушено і — сама, і це було дуже доречно, бо Флегонт ще не оговтався.

Лія раптом знову зайшлася сміхом:

— Мамочко, що вони тоді з вами зробили! — Сміючись, вона теж упала на матрац. — Ану, покажіть, чи загоїлася вже?

Вона взяла Флегонтову голову обома руками і нахилила до себе. Ґуля давним–давно зійшла, і це було прикро, бо дівчина зразу й зняла руки.

— Так хто ж ви такий? Ви ж ще не відрекомендувались!

Флегонт розтулив рота, щоб відповісти, але Лія вже знову заговорила сама:

— І чому не прийшли ваші товариші? Як їх звуть? Хто вони? По одежі видно, що з робітничого класу!

Це — «з робітничого класу» — вона вимовила якось особливо. Було в тому наголошуванні і відзначення особливої ваги самого факту належності до робітничого класу, і наче заздрість до такого привілейованого стану, і щирий жаль, що такі видатні особи, отже, не прийшли.

— Вони… — почав був Флегонт, не придумавши ще, що сказати, та Лія і на цей раз виручила його:

— А ви, значить, гімназист? Якої гімназії? Котрого класу? Хто ваші батьки?

Дівчина відповіді не чекала, і це було дуже зручно для стидкуватого юнака. Потроху Флегонт очунював.

Лія тим часом вже сновигала по кімнаті:

— А оце я так живу. Правда, чудово? Бачите, скільки в мене нот? Я якраз збиралась працювати, коли ви ввійшли…

Вона на хвилинку примовкла, занурившись у нотний аркуш.

З цього скористався Флегонт і вказав на портрет лисого з голландською бородою:

— Це ваш батько?

— Це? — дівчина засміялась. — Це — батько всієї сучасної анатомії! Пирогов! Славетний природознавець і анатом–хірург! Герой оборони Севастополя вісімсот п'ятдесят шостого року. Це він запровадив антисептику при хірургічних операціях! Я теж вирішила стати анатомом!..

А це — Бетховен! От його твори. Ви любите «Патетичну сонату»?

Звичайно, Флегонт не встиг відповісти і на це запитання. Він тільки зареєстрував його собі в пам'яті, щоб потім довідатись, що це таке — «Патетична соната»?

— А це — Карл Маркс. Його ви, звичайно, знаєте. Це вже другий портрет Маркса на цьому місці. Перший був більший — бачите, шпалери не вигоріли на берегах? Його зірвали під час поліційного обшуку і прилучили до «справи студентки консерваторії Штерн, Лії Мойсеївни» — на доказ її неблагонадійності і для позбавлення права жительства за межею осілості. — Вона зареготала. — Але нічого не встигли — ні арештувати, ні виселити: це було двадцять сьомого лютого, а двадцять восьмого закрилась «справа» самого Ніколашки… Ах, так! — спинилась Лія перед Флегонтом. — Все ж таки, хто ви такий? Ну, ну, мовчу! Кажіть! І надіньте абажур, добре? Я його завжди знімаю, коли розбираю ноти.