Юрій Смолич: Мир хатам, війна палацам

Розмова між двома поколіннями була серйозна. Вони стояли двоє: Данило Бриль і Тося Колиберда — від сьогодні вона прозиватиметься тільки Бриль Тося, — стояли бліді й перестрашені, але рішучі й майже зухвалі перед грізним Іваном Антоновичем Брилем, батьком, та ще грізнішим Максимом Радивоновичем Колибердою, теж батьком. Меланя Бриль, мати, та Марта Колиберда, теж мати, тихо схлипували, журно похилившись одна одній на плече, — три кроки віддаля, за штахетиком палісадника.

Прозорий весняний ранок бринів у цю пору над печерськими ярами і Собачою тропою. Молодь з Рибальської вулиці ще ген коли подалася до Дніпра на гулянки. Старших сумирний благовіст з лаври настійно скликав на «гробки»: зайшла поминальна неділя. Але в двох сусідніх подвір'ячках — Брилів та Колибердів, двадцять років нерозливних у дружбі, — не було ні спокійно, ні весело: гукалося мало не на ґвалт, зразу в три і три голоси.

— Ну–у–у?! — перегукав–таки всіх старий Іван Бриль.

І потому нарешті запала титла, та така, неначе раптом впала бомба і зараз має бути вибух, страшний своїми руйнуваннями. І тільки старий Максим Колиберда проказав тихо, але так швидко, наче стріляв з кулемета:

— Повтори, що ти сказав!

Він не зійшов з місця, але виглядало так, ніби страшенно метушиться, — так швидко мінилися різні вирази гніву на його обличчі та ходором ходила ціла його щупла, але жилава постать.

Кремезний Іван Бриль, навпаки, стояв закам'янілий, глибоко застромивши руки в кишені і похиливши голову наперед, — аж його могутні плечі пішли вгору і вигорбились.

Данило Бриль виразно відчув, що батькова правиця зараз похопиться до паска. І він зблід ще дужче. В вісімнадцять літ не знести доторку батькового ременя, і коли б таке трапилось, то вже ніхто б не поручився, що має статися далі.

Тося теж була бліда. Але вона видавалася спокійнішою: можливо, вона просто не усвідомлювала небезпеки. Кінець кінцем, їй же було тільки сімнадцять років.

— Ми оженились… — вдруге сказав Данило.

Старий Максим Колиберда тонко зойкнув:

— Що?!

І він ступив крок — один тільки крок, а виглядало це так, ніби він кинувся бігти дуже далеко.

— А ти, дівко, скажи?

— Оженились… — ледь ворухнула блідими устами Тося.

Мами заплакали вголос.

Дивне і прикре було це голосіння такого чудового весняного ранку. Звільнена від снігу земля парувала під щедрим сонцем, попід парканом вже схоплювалась моріжком ніжна зелена травичка, грядки на городі та клумби в палісаднику були вже розпушені під розсаду, бруньки на каштанах стікали липучим соком, тополя обвішалася сережками, а на берізці лопотіли дрібні листочки. Повітря насичували духмяні й п'янкі пахощі квітня, дихалося легко і жадібно, і калатання церковного дзвона чулося так далеко, що саме шатро прозорого неба здавалось вищим і, без жодного сумніву, — бездонним та безмежним. Та й мовилося зараз не про мертве ж, а про живе, не про кончину, а про зародження нового життя. А два жіночі голоси — в два голоси — затужили, як над покійником.

Поважний Іван Бриль коротким порухом руки спинив гарячкуватого й юрткого Максима Колиберду. Бомба ще не вибухнула, ґніт ще курився і дотлівав. Похмурим, гострим поглядом з–під стріхатих брів він усвердлився в обличчя юнака — його рідного і найстаршого сина. Син був точнісінько такий, як і він сам, — коли б докинути на плечі хлопцеві ще з тридцять років життя. Але був же колись і Іван Бриль таким, як його син тепер, — коли б скинути з плечей старого ці тридцять загорьованих біля верстатів у цехах «Арсеналу»! Як має чинити син? І — як вчинив би він сам, коли б був сьогодні такий, як син?

А з Данила парубок був хоч куди! Високий, ставний, тонкий в талії та широкий в плечах; ніс мав крутий, як у степовика, а погляд — нічого не скажеш — орлиний! Ще й чорний чуб з густої чуприни — над лівою бровою. Козак!

Тільки ж як він насмілився всупереч батьковій волі? Через оте чорт батька зна що — таке миршаве та плюгаве? Та коли б не найближчого друга дочка, — плюнути б та й розтерти!

Іван Бриль ще раз ковзнув зневажливим поглядом по тендітному, хупавому дівчатку перед ним.

І справді, непоказною була Тося. Від Данила на голову нижча, і — яка голова! Голова в Тосі була як із сирітського дому: стрижена після «іспанки», на маківці — звідки б хорошій дівчині мала коса виростати — ковтун, як у підлітка–хлопчака! А волосся? Волоссячко — як ті остюки: невідомо навіть, яке ж воно буде на масть — чорняве чи, може, білясте? Змалку ще хусточки не пов'язувало, гасало під сонцем, — от і має на голові якусь плоскінь з конопель, кінський волос на волосінь до вудки. А статурою з себе яка? Утла, плічки — як у шпака: як дітей родитиме, чим робитиме? Теж мені — жона!