Ярослав Овад: Бо війна війною... Спомини

Ця низка моїх спогадів за період від вересня 1943 до 1947 року включає в себе мої переживання і враження з тих часів, коли нас вишколювали, щоб зробити з нас боєздатну військову одиницю, а згодом кинули в горнило II Світової війни. Бої завершились полоном. Ці спогади я написав ще раніше і тримав у чорновиках, бо зі свого досвіду знаю, що при щоденних турботах і змінах, все пережите помалу забувається. Тепер, маючи більше вільного часу, поки голова і руки ще працюють, я взявся переписати все те, що я раніше написав на чорновиках, дещо додаючи в міру того, як це я вдруге переживав і що ще зміг собі пригадати.

Може хтось, читаючи написане, буде мати закиди, що вживаю надто багато німецьких термінів, коли їх можна подати в українському перекладі. Наприклад, військові звання як «уштуф» та інші. Я дотримуюсь того, що такими вони були, так ми їх називали і по-українськи не можу дати найбільш точного відповідника, бо ми самі ще не маємо порядку у званнях, то не варто «мішати горох з капустою» — раз по-німецьки, раз по-українськи. Зрештою, хто не розуміє, або не знає цих термінів, не мусить вникати у їхнє значення. Я передаю події тих часів так, як я їх пережив, будучи «сірим» стрільцем «з хлібником і мішком для патронів». Можливо, що не все буде подано в суворому хронологічному порядку. Але чи хтось міг уважно стежити за їхнім перебігом, коли не знав, чи виживе і вийде цілим з цієї круговерти і всі його помисли будуть опісля нормально працювати. Я не претендую на славу письменника, але вважаю своїм обов'язком передати сучасникам і нащадкам те, що я бачив і пережив як свідок і учасник подій.

Автор

Нарешті прийшов так довго очікуваний повідомлений нам день, коли покличуть нас до війська. Прийшов наказ, щоб 9 вересня прибути до Самбора і транспортом виїхати на вишкіл. Ми тішилися і одночасно якась невпевненість та сум налягали на серце. Але переважала радість. Вказаного дня всі ми прибули на залізничну станцію Старий Самбір, а з нами багато цивільних і родини деяких добровольців. Мене мама і сестра запитували, чи я хочу, щоб вони провели мене на станцію, але я відмовився, знаючи що прийде моя дівчина. Ми попрощалися вдома і я сам пішов до поїзда. Там вже була Катя зі своєю мамою. Бул там Ґеник Гумецький, Степан Скипакевич, «Письо» Шемердяк, Артем Костів, Пинянський і інші, яких прізвища або не знав, або забув. З Ґенком прийшла його наречена Дарка Шпиталь, з Артемом була його мама, інших не пригадую. Всі добровольці були горді, що йдуть до війська, а родичі виглядали зажурені і мовчазливі.

Приїхав поїзд. Ми всі попрощалися з рідними. Навіть не пригадую, чи ми поцілувалися з Катею і її мамою… Поїзд рушив, але ще перед тим я, будучи у вагоні, бачив, як Катя з мамою пішли бічним виходом і дорогою прямували в сторону Смільниці, [1] Передмістя навіть не зачекавши, щоб поїзд рушив, і востаннє помахати руками на пpoщання. Це мене вкололо — от бачиш, ще не від'їхав, а вже пішли за якимись справами. Може до ворожки, щоб знати, чи повернуся назад, чи ні, щоб даремно не чекати. Таке мені прийшло на думку і на душі було прикро. От собі українка, інакша як всі. Їхали ми в пасажирських вагонах в одному купе з Ґенком, маломіським паничиком, на якого я дивився трохи скоса, як на гохштаплєра [2] Вискочку і кар'єровича. Але в міру нашого спільного побуту ми заприязнилися і різниця між його та моїм «великоміським» вихованням затерлася. Я все ж таки був гордий з того, що народився і постійно мешкав у Львові, а він — ні. На Посаді називали всіх старосамбірських міщан «козолупами».

В Самборі, віддаленому на 18 км від Старого Самбора, ми затрималися, забрали нових добровольців з міста і навколишніх сіл, і поїзд поцокотів по рейках далі до Львова. Це ще понад 80 км. Чи по дорозі добирали на зупинках нових добровольців, вже собі не пригадую, але ще за дня ми прибули до Львова на головний вокзал, бо пригадую собі, що звідти йшли групами і повсідали у трамваї. Під керівництвом уповноважених-молодиків, мабуть з Комітету чи Боєвої управи, які мали синьо-жовті пов'язки на рукавах, приїхали до великого будинку на Кульпаркові. З тих уповноважених пригадую одного, який пізніше був у нашій сотні, такий собі грубасик Попович.

Від 1939 року я зовсім не бував у Львові, але за ці чотири роки так все змінилося, що я почувався ніби в зовсім чужому місті, тим більше, що я ніколи не ходив на Кульпарків. Головний будинок був частково знищений бомбами. Направо від нього стояли бараки, де мабуть продавали квитки і знаходилась почекальня. Ми квитків не купували, тільки показали мобілізаційні посвідчення. Я думав, що заночуємо тут і тому, як львів'янин, випросив на кілька годин перепустку, бо мав намір навідатись додому. У Львові вимушено проживав мій батько, щоб німці не забрали нашого помешкання для своїх потреб.