Ярослав Овад: Бо війна війною... Спомини

Наш рінґ був великим колом з асфальтовою дорогою. Навколо росли високі ялиці, а всередині білів голий пісок. Там, щоб далеко не ходити, проводилися дрібні вправи: техніка боротьби з танками, деколи звичайна муштра і все те, що не потребувало великого розмаху. Дорога на села була шутрована, а самі села стояли безлюдними, мабуть Пустків і інші, які навіть не були позначені на мапі. Все це був труппенібунґпляц [8] Поліґон . Це були терени наших вправ зі стрільби, наступу, оборони та нічних вправ. Стрільниця була окремо на полі з викопаними ровами для кидання ґранат і всілякими мурованими стінами для охорони від осколків та куснів каміння після вибуху.

Пригадую, як нас навчали кидати ручні ґранати. До них треба було звикнути і кидати не так як «поліном за псами», але щоб попасти в ціль. Пізніше накидалися ними досхочу, але поки до цього дійшло після теоретичного викладу ми мусили пройти практичний вишкіл. Одного гарного дня ми зайшли на місце, де нас навчали кидати ґранати. Ми такого ще ніколи не робили, тому були трохи злякані. Нам пояснили, що в цьому немає нічого страшного, але потрібно дотримуватись всіх правил безпеки. Все йшло добре, але трапився один випадок, коли хтось кинув ґранату надто близько. Підстаршина, який проводив вправи, негайно вистрибнув з окопу, схопив ґранату і відкинув її в бік цілі. Нічого страшного не сталось, а ми стали свідками холоднокровности та витримки наших інструкторів.

Нас також навчали і часто повторювали, що якщо в бою будемо падати на землю, то щоб ніколи на задирали ніг, а притискали їх щільно до землі, щоб уникнути зайвих поранень.

Одного разу під час вправ ми зайшли дуже далеко і знайшли ще не зовсім знищене село з цілими хатами і вцілілим костьолом. В хвилини відпочинку ми зайшли всередину костьолу. В ньому не було престолу та іншого внутрішнього інвентаря. Тут почали наші «коміки», яких є завжди повно у кожному війську і які постійно вміють розвеселяти у важких ситуаціях, відправляти службу і дякувати. Не знаю, чи все це було смачно, але було весело. Робили це Дзюньо Мотика і його колеґи Старосольський та Іваник. Мотика походив з Трускавця. Його двоюрідний брат фіґурував в одному з відомих процесів проти ОУН в 1930-х роках.

Через якийсь час нам видали овальні розпізнавчі бляшки, зроблені з дюралюмінію. Вони мали дірки з двох сторін та щілину посередині. На них був напис «СС аусбільдунґ бтл Ц.Б.Ф.» Ми повинні були їх носити на шнурочку на шиї.

Одного разу, коли в нас були «безухи» [9] Відвідини , і стрільці як звичайно відводили гостей на станцію, трапилася цікава пригода. Не знаю точно, як вона розпочалася, але знаю як закінчилась. Стрілець відвів свою маму до брами і чекав відходу поїзда. В поїзді і на станції господарями були польські «баншуци», тобто залізнична охорона, набрана німцями з поляків. Один з тих баншуців чи то не допускав, чи то викинув маму з вагону. Побачивши це, наш дивізійник, не довго думаючи, підскочив до баншуца і баґнетом, що мав при боці, вдарив його. Не знаю точно, чи пробив його, чи поранив. Мама поїхала, а його затримала військова поліція. Військові власті виправдали його вчинок і в нагороду отримав ще тиждень відпустки. Німці дотримувались старого імперського принципу «divide et impera» [10] «Поділяй та пануй» (лат.) , протиставляючи поляків та українців. Але нам це дуже сподобалось, що навіть у воєнний час вміють оцінити правду і не дають принизити військової гідности.

На кінці нашого рінґу було кіно і велика заля для свят та для інших урочистостей. Після наших свят кіно чомусь згоріло і його не відбудовували. На Свят-вечір приїхали до нас делеґати від Бойової Управи і серед них я побачив мого професора з Філії Зенона Зеленого, якого було призначено займатись та опікуватись нашими підлітками-юнґами, яких німці взяли до війська обслуговувати фляк-артилерію, тобто зенітні протилетунські гармати. Я тримався з ним на дуже великій віддалі, як личить учневі та професорові, тому що він для мене був дуже недоступний. Я теж мав свою гордість і не підходив до нього. Він, побачивши мене, підійшов до мене перший, подав мені руку, щось на знак вдячности за те, що я, як його учень, зголосився добровольцем. Колись він також, будучи учнем, зголошувався добровольцем до українського війська.

Знаю, що в третій сотні перебував мій шкільний товариш, один з братів Королів. Було їх двох і отець д-р Михайло Залеський був їх вуйком.

Наша сотня мала велику кількість матурантів, які за їх розмовами мали велику надію стати так званими «фіреранвертен» і мали отримати як відзнаку смужки на нараменниках (нарукавних нашивках). Але до цього ніколи не дійшло. Єдине, що нам дозволили, це почергово командувати групами. І то в мене вийшло назовні те, що мене тато весь час навчав, як то було в австрійській армії: «Цуґ ім ґляйх шрітт машірен марш». Почув це мій цуґфірер-австрієць і запитав мене, що я таке сказав. Я пояснив йому, що це стара, невживана вже команда австрійської армії, яку мене навчив тато. Він сказав, що можливо, але тепер треба вже по-новому, без того «машірен».