Юрій Смолич - Мир хатам, війна палацам

— Старики! І ви, люди добрі! Слухайте–но сюди! Не про цього клятого богомаза та його задрипану мать–анархію буде мова: хай йому грець — відшмагали по заслузі, нехай другий раз не лізе до чесних людей! А скажу я вам про наше, Брилів та Колибердів, сімейне діло. Скажу про мого паскуду Данька та його навіжену, чи пак — наречену Тоську… Сиди, Максиме, тихо, я за нас двох скажу! — гримнув він на старого Колиберду, що враз засопів і хутко засовався на своєму місці. — Чулисьте вже, бо слухом земля повниться, який трапився гріх? Своєвільно вчинили ці паскудники по своєму дурному розсудку!

Діди схвально закивали і непохвально захитали головами.

Та перед старшими Іван мусив говорити стоячи — були ці діди старими, відпрацьованими вже арсенальськими робітниками або батьками робітників з підкиївських злиденних заробітчанських сіл, — і Бриль звівся. Звівся й Максим: хоча він і не промовляв, однак мова мовилася від них обох.

І старий Бриль закінчив так:

— Тож і просимо у вас, старики, сказати б — благословення на наше батьківське рішення. Раз поєднав парубок дівчину — під вінець! І кінці у воду! Хай обкрутяться по–чесному! І весілля щоб не пізніше як сьогодні було! Щоб ні дня, ні години не було неслави на Брилів та Колибердів! Гей, стара! Пироги печи! І самогонка щоб була, бо денатурату Брилі й Колиберди не вживають: він тепер труєний… Гроші? Грошей в людей позич. А нема в людей, неси якесь шмаття на Басарабку! Продавай хоч волок, хоч ятері, човна, пся крев! — продай, а самогонки щоб було дві відрі, на менше нема моєї і Максимової згоди. Сусідів з усієї вулиці клич! Щоб було весілля по–нашому, по–людському! З Інженерного клич Антоненків, із Звіринця — Богданчуків, Іванова Андрія — з квартири Дюбина. По Василя Боженка на Київ–Другий біжи!

— Василь Назарович у партію більшовиків вписався, — подав хтось. — Хіба йому тепер самогонкою заливатись?

— А Андрій Іванов і взагалі член більшовицького комітету, печерський партійний голова. Чи ж гаразд буде, Іване?

— То й що? — вже розійшовся старий Бриль. — Більшовики до чарки, як усі люди, охочі. По полуднику й справлятимемо весілля. Гей, стара! Діти де? Хай усі йдуть сюди — і Бриленки, і Колиберденки! Благословляти молодих будемо! Богів неси!.. Тьху! — Іван раптом остовпів сам перед собою. — Максиме! А як же з благословенням буде? Га? Може, після революції з іконами не годиться?

Максим Колиберда, нарешті, дістав змогу прохопитися словом і собі:

— Ех! — одчайдушно гукнув він і навіть сорочку розпанахав на своїх курячих грудях. — Вже ж обкрутилися і без патлатих! Хай на Печерську буде, за програмою російської соціал–демократії, перше робоче весілля по гражданці, на страх кадету Мілюкову! Ура!

— Ура! — залементував Харитон Києнко. — Наша взяла!

Він розтяг міхи тальянки і взяв тенором:

Але лагідну Меланю чоловікове вирішення вразило, як грім з ясного неба. Досі вона все метушилась — Данилові змила кров з лиця, Тосю приголубила, дітей нашльопала, Іванові застебнула сорочку, — а тут у неї руки опустилися і підломилися ноги.

— Ой Боженьку мій! — заголосила вона. — Зроду–віку по–християнському в церкві вінчалися і благословлятися під ікони ставали! Тю на тебе, старий, що це ти верзеш?

— Цить! — гарикнув Іван. — Народного слова хіба не знаєш? Не той шлюб, що попи звінчають, а той, що люди благословляють…

Данило з Тосею стояли серед натовпу — люди чи то поздоровляли їх, чи то вичитували їм. Данило ніяковів, утираючись рукавом, а Тося ховалася за спини подруг, що вже набігли невідомо звідки. Тепер вже точно можна було розпізнати, що Тося ні з чорнявих, але й не з білявих, а таки з рудих: червоніла вона так густо, аж до пліч, як червоніють тільки рудоволосі. Хтось вже з'єднав і руки Данилові з Тосиною, а Харитон крутився біля них дзиґою і джеркотів Данилові в вухо:

— Я ж тобі казав, я ж тобі казав: тільки так і треба! По–нашому, по–шахтарському: раз, два і пішов на–гора! От побувку відбуду, заберу тебе на Донеччину до уголька! На нашій «Марії–біс» з обушком десять тисяч копійок на місяць виробиш! Щоб мені Харитоном Києнком не бути!

Молодий шахтар Харитон Києнко, киянин родом з–понад Собачої тропи, після аварії на шахті дістав контузію і відбував місяць «вольної поправки» вдома.

Одначе запитання старого Бриля лишалося досі без відповіді. Чим же, справді, благословляти на шлюб, на працю в поті чола та народження в муках дітей — коли без ікон і без попа?