Юрій Смолич - Мир хатам, війна палацам

Полишивши дружкам гільце і молоду, — якій тепер належало ліпити вареники для бояр, Марта з Меланею поспішили в хату до Колибердів. Туди вже сходилися жінки з цілої вулиці. Кожна несла з собою свою «вступну частку»: хто крашанку, хто дрібний кавалок масла, а хто й жменю муки. Годилося б, певна річ, прийти з щедрішими подарунками, та проживали на Рибальській самі арсенальські робітники, не дуже ситі одвіку, а нині, коли доходив третій рік війни, зростала дорожнеча, а заробітки не більшали, — і зовсім голодні. Кожну сусідку Марта з Меланею зустрічали привітно — кланялись низько, а тоді тричі цілували й приказували:

— Добридень вам! Спасибі за ласку вашу. Просимо до нас на хліб, на сіль, на чарку горілки та що бог дасть. Просимо покорно, поможіть нам ізобгати весільний коровай.

Таким чином, розпочато і найвідповідальнішу процедуру бгання весільного короваю.

На середину кімнати винесено великі ночви, в ночви зсипано всю муку, додано скільки треба води з невеличкою домішкою самогону–первака, покладено в півнорми сала і масла, і тоді жінки — по дві за раз з кожного кінця ночов — ставали місити, а інші в цей час кришили локшину чи виліплювали верчі для оздоблення короваю. Притому жіноцтво теж завело пісню:

Робота спорилась. Не минуло й години, як тісто було вже готове. Проте, згідно з традицією, наймоторніші з молодиць вважали своїм обов'язком час від часу неначе підганяти немоторних і підспівували хитрої, жартівливої:

З Данилом на запросини, по музики та по самогонку викликався йти, звичайно, Харитон. Він вже проголосив себе старшим боярином, і на знак цього високого сану рукав його червоної сорочки був перев'язаний білою хусткою. Вони рушили по Рибальській до Кловської та Московської.

— Ех! — казав Харитон, збиваючи далеко на потилицю свого синього кашкета з величезними крисами та манюсіньким дашком. — І жаль же мене бере, Даниле, такий жаль! Своїми словами розказати не можу!

— І з чого жаль? — неуважно поцікавився Данило.

Думками він був зараз далеко від Харитона — біля Тосі, і ще далі — в невизначених обрисах свого майбутнього, яке віднині починало перетворюватись на сучасне.

— Ну як же не жаль? І який це дідько напоумив тебе з парубків та в жонаті чоловіки передчасно пертися?

Данило почервонів. Він і сам ще стидався свого нового стану, особливо перед товаришем, з яким змалку босими ногами толочив куряву по цілому Печерську, і тому обізвався на Харитонові слова з неприхованим викликом:

— А що?

— Та збиралися ж ми з тобою, як мені місяць побувки закінчиться, разом їхати на Донеччину…

— Моє слово — закон! — одрубав Данило. — Сказав, що поїдемо, значить — поїдемо.

— А Тоську тут покинеш? — з надією похопився Харитон.

— Хіба поміж шахтарів одружених не буває? — огризнувся Данило. — Сам же казав: у нас, на Нахалівці, можна землянку викопати і — живи собі хоч і цілим сімейством.

— Ех! — махнув рукою Харитон і навіть розтяг міх своєї гармонії на акорді ля–мінор. — Не той коленкор! Коли ми з тобою — парубки, сюди подались, туди подались — шукаємо, де краще знайдемо. А жонатий робітник у нас, на Донеччині, знаєш, що таке? Жінкою та дітьми у нас, на Донеччині, франко–бельгійська компанія шахтаря до місця прив'язує: зразу йому куток у казармі або й халупку на виселку! І тоді вже годі: не бунтуй, не переч, бо в два щоти тебе з усіма каструлями та пелюшками — геть.

— Тепер же — революція, — насупився Данило, — не те що за старого режиму!

— У вас тут хіба революція? — презирливо скривився Харитон. — От у нас, на Донеччині, революція так революція! Слюсар Клим Ворошилов пролетарську Червону гвардію організовує, як у самому Петрограді! Зась — каже всяким меншовикам!

Меншовиків Харитон з Данилом справді вважали якимсь паскудством: слово «меншовик» в їх парубоцькому колі вживалося як дошкульна лайка. Але кинув цю образу в спірці батькові Данило зовсім не тому, що знав батькові політичні погляди як меншовицькі, і заперечував їх, сам додержуючись противних — більшовицьких. Ні. Батькові погляди Данило знав погано, та й у більшовицьких теж мало розбирався. В колі молодих Данилових і Харитонових товаришів взагалі не було особливої схильності до копирсання в політичних справах, і старий Бриль та старий Колиберда саме через те й викликали поміж молоді насмішки, бо здавна приохотилися до суперечок на політичні теми, а мастаками в нудних політичних спірках славилися якраз меншовики. Неприязнь до меншовиків походила в молодіжному гурті від того, що меншовики, — про те вони теж знали тільки із слів батьків, — були «легальні» і навіть в час війни мали представництво в урядовому «Воєнно–промисловому комітеті», в той час як ті ж таки більшовики завжди стріляли на барикадах, таємно переховувались, збирались конспіративно, а тоді йшли в тюрму, на каторгу і на Сибір — і звідти героїчно тікали. Більшовики, отже, були хлопці хоч куди, — справжні революціонери! А чи там казав Фрідріх Енгельс «будьте здорові», коли Карл Маркс чхав, то вже нехай розбираються меншовики.