Толстой Л
Війна і мир. Томи 1–2
— Eh bien, mon prince. Gênes et Lucques ne sont plus ue des apanages, des маєтки, de la famille Buo-aparte. Non, je vous préviens, que si vous ne me ites pas, que nous avons la guérre, si vous vous ermettez ençore de pallier ioutes les infamies, toutes les atrocités de cet Antichrist (ma parole, j'y crois) — je ne vous connais plus, vous n'êtes plus mon ami, vous n'êtes plus мій вірний раб, comme vous dites [1] — Ну, князю, Генуя і Лукка — маєтки фамілії Бонапарте. Ні, я вас попереджаю, якщо ви мені не скажете, що в нас війна, якщо ви ще дозволите собі захищати всю гидоту, всі страхіття цього антихриста (справді, я вірю, що він антихрист), — я вас більше не знаю, ви вже не друг мені, ви вже не мій вірний раб, як ви кажете.
. Ну, здрастуйте, здрастуйте. Je vols que je vous fais peur [2] Я бачу, що я вас лякаю,
, сідайте і розказуйте.
Так говорила в липні 1805 року відома Анна Павлівна Шерер, фрейліна і близька до імператриці Марії Федорівни особа, зустрічаючи важного й чиновного князя Василя, який першим приїхав на її вечір. Анна Павлівна кашляла кілька днів у неї був грип, як вона казала (грип — було тоді нове слово, вживане лише зрідка). В записочках, розісланих вранці з парадним лакеєм, було написано однаково в усіх:
«Si vous n'avez rien de mieux à faire, M. le comte (або mon prince), et si la perspective de passer la soirée chez une pauvre malade ne vous effraye pas trop, je serai charmée de vous voir chez moi entre 7 et 10 heures. Annette Scherer» [3] «Якщо у вас, графе (або князю), нема на оці нічого кращого і якщо перспектива вечора у бідолашної хворої не надто вас лякає, то я буду дуже рада бачити вас сьогодні в себе між сьомою і десятою годинами. Анна Шерер».
.
— Dieu, quelle virulente sortie! [4] — Господи, який гарячий напад!
— відповів, увійшовши і нітрохи не збентежившись від такої зустрічі, князь у придворному гаптованому мундирі, в панчохах, черевиках і в зірках, із світлим виразом плоского обличчя.
Він говорив тією вишуканою французькою мовою, якою не тільки говорили, але й думали наші діди, і з тими тихими, поблажливими інтонаціями, які властиві значній людині, що зістарілась у вищому світі та при дворі. Він підійшов до Анни Павлівни, поцілував її в руку, підставивши їй свою напахчену осяйну лисину, і спокійно вмостився на дивані.
— Avant tout dites moi, comment vous allez, chère amie? [5] — Передусім скажіть, як ваше здоров'я, любий друже?
Заспокойте мене, — сказав він, не змінюючи голосу і тоном, у якому з-за пристойності та співчуття просвічувала байдужість і навіть іронія.
— Як можна бути здоровою… коли морально страждаєш? Хіба можна, маючи почуття, бути спокійною в наш час? — сказала Анна Павлівна. — Ви цілий вечір у мене, сподіваюся?
— А свято в англійського посланника? Сьогодні середа. Мені треба показатися там, — сказав князь. — Дочка заїде за мною і повезе мене.
— Я думала, що нинішнє свято відмінено. Je vous avoue que toutes ces fêtes et tous ces feux d'artifice commencent à devenir insipides [6] Признаюсь, усі ці свята і фейєрверки стають нестерпними.
.
— Якби знали, що ви цього хочете, свято б відмінили, — сказав князь за звичкою, як накручений годинник, говорячи речі, яким він і не хотів, щоб вірили.
— Ne me tourmentez pas. Eh bien, qu'a-t-on décidé par rapport à la dépêche de Novosilzoff? Vous savez tout [7] — Не мучте мене. Ну, що ж вирішили з приводу депеші Новосильцова? Ви все знаєте.
.
— Як вам сказати? — сказав князь холодним, скучливим тоном. — Qu'a-rt-on décidé? On a décidé que Buonaparte a brûlé ses vaisseaux, et je crois que nous sommes en train de brûler les nôtres [8] — Що вирішили? Вирішили, що Бонапарте спалив свої кораблі, і ми теж, здається, ладні спалити свої.
.
Князь Василь говорив завжди ліниво, як актор говорить роль старої п'єси. Анна Павлівна Шерер, навпаки, незважаючи на свої сорок років, була сповнена піднесення та поривань.
Бути ентузіасткою стало її громадським становищем, і іноді, коли їй навіть того не хотілося, вона, щоб справдити сподівання людей, які знали її, ставала ентузіасткою. Стримана усмішка, граючи повсякчас на обличчі в Анни Павлівни, хоч і не пасувала до її віджилих рис, виявляла, як у розбещених дітей, постійну свідомість своєї милої вади, якої вона не хоче, не може і не вважає за потрібне виправити.
Читать дальше