Лев Толстой - Війна і мир 1-2

— Vous vous enrôlez pour la guerre, mon prince? [63] — Ви збирайтесь на війну, князю? — сказала Анна Павлівна.

— Le général Koutouzoff, — сказав Волконський, наголошуючи останній склад zoff , як француз, — a bien voulu de moi pour aide-de-camp… [64] — Генерал Кутузов хоче мене до себе ад'ютантом…

— Et Lise, votre femme? [65] — А Ліза, ваша дружина?

— Вона поїде в село.

— Як вам не гріх забирати від нас вашу чарівну дружину?

— André [66] — Андрію, , — сказала його дружина, звертаючись до чоловіка тим самим кокетливим тоном, яким вона зверталася й до сторонніх, — яку історію нам розповів віконт про m-lle Жорж та Бонапарте!

Князь Андрій зажмурився і відвернувся. П'єр, не зводячи з князя Андрія, відколи той увійшов до вітальні, радісних, дружелюбних очей, підійшов до нього і взяв його за руку. Князь Андрій, не оглядаючись, скривив обличчя у гримасу, виявляючи нею досаду на того, хто торкається до його руки, але, побачивши усміхнене П'єрове обличчя, посміхнувся несподівано-доброю і приємною посмішкою.

— Он як!.. І ти в великому світі! — сказав він до П'єра.

— Я знав, що ви будете, — відповів П'єр. — Я приїду до вас вечеряти, — додав він тихо, щоб не перешкоджати віконтові, який вів далі свою розповідь. — Можна?

— Ні, не можна, — сказав князь Андрій, сміючись, і потиском руки даючи знати П'єру, що про Це не треба питати. Він щось хотів сказати ще, але в цей час підвівся князь Василь з дочкою, і чоловіки встали, щоб дати їм дорогу.

— Ви мені даруйте, мій дорогий віконте, — сказав князь Василь до француза, привітно притягаючи його за рукав униз до стільця, щоб він не вставав. — Це нещасне свято в посланника позбавляє мене задоволення й перебиває вам. Дуже мені сумно покидати ваш чарівний вечір, — сказав він до Анни Павлівни.

Дочка його, княжна Елен, злегка підтримуючи складки сукні, пішла поміж стільці, і усмішка сяяла ще ясніше на її прекрасному обличчі. П'єр дивився майже зляканими, захопленими очима на цю красуню, коли вона проходила повз нього.

— Дуже гарна, — сказав князь Андрій.

— Дуже, — сказав П'єр.

Проходячи мимо, князь Василь схопив П'єра за руку й повернувся до Анни Павлівни.

— Просвітіть мені цього ведмедя, — сказав він. — Ось він місяць живе у мене, і вперше я його бачу у світі. Ніщо так не потрібне молодикові, як товариство розумних жінок.

Анна Павлівна усміхнулася й обіцяла взятися за П'єра, який, вона знала, доводився родичем по батькові князеві Василю. Літня дама, яка сиділа раніше з ma tante, квапливо встала й наздогнала князя Василя в передпокої. З обличчя її зникла вся недавня вдаваність зацікавлення. Добре, сплакане, воно виявляло лише неспокій і страх.

— Що ж ви мені скажете, князю, про мого Бориса? — спитала вона, наздоганяючи його в передпокої. (Вона вимовляла ім'я Борис з особливим наголосом на о). — Я не можу довше залишатися в Петербурзі. Скажіть, які вісті я можу привезти моєму бідному хлопчикові?

Незважаючи на те, що князь Василь неохоче і майже нечемно слухав літню даму і навіть виявляв нетерплячку, вона приязно і зворушливо усміхалась до нього і, щоб він не пішов від неї, взяла його за руку.

— Вам не важко сказати слово государеві, і його просто переведуть до гвардії, — просила вона.

— Повірте, я зроблю все, що зможу, княгине, — відповів князь Василь, — але мені трудно просити государя; я б радив вам звернутися до Румянцева, через князя Голіцина: це було б розумніше.

Літня дама мала ім'я княгині Друбецької, однієї з кращих фамілій Росії, але вона була бідна, давно вийшла з вищого світу і втратила колишні зв'язки. Вона приїхала тепер, щоб виклопотати призначення до гвардії своєму єдиному синові. Лише для того, щоб побачити князя Василя, вона напросилася і приїхала на вечір до Анни Павлівни, лише для того вона слухала віконтову історію. Її злякали слова князя Василя; колись гарне обличчя її виявило злість, але це тривало лише хвилину. Вона знову усміхнулася і міцніше схопилася за руку князя Василя.

— Слухайте, князю, — сказала вона, — я ніколи не просила вас, ніколи не проситиму, ніколи не нагадувала вам про дружбу мого батька до вас. Але тепер я богом заклинаю вас, зробіть це для мого сина, і я вважатиму вас за благодійника, — квапливо додала вона. — Ні, ви не сердьтеся, а обіцяйте мені. Я просила Голіцина, він відмовив. Soyez le bon enfant que vous avez été [67] Будьте тим добрим, яким ви бували раніш, , — казала вона, намагаючись усміхатися, тимчасом як в очах її були сльози.