Юрій Смолич - Мир хатам, війна палацам

— Босняцький, — сказала Лія, — а для всіх народів на землі ви б хотіли такого ж щастя, такого добра, якого бажаєте для свого народу?

— Звичайно! — знову стиснув плечима Флегонт.

— Отже, й за це — варто віддати життя?

Флегонт помовчав. Він вже не ніяковів. Серйозність розмови родила простоту почувань.

— Варто, — згодився він, потім додав: — і треба!

— Милий Босняцький! — скрикнула Лія. — Так саме цього й хочуть більшовики–комуністи!

Лія сіла поруч і навіть взяла Флегонта за руки.

— І от що я вам скажу, Босняцький: вибороти щасливе життя для скривджених у цілому світі — як це прекрасно! Ви згодні з цим, милий Босняцький?

— Згоден.

Було приємно, що дівчина казала йому — милий. І що тримала руки — теж. Але він ще ніколи не вів таких розмов і тому почував себе ніяково.

— І взагалі, — запалилася Лія, — яке б це було щастя, коли б на світі був тільки один народ! Ви згодні, Босняцький?

Флегонт кивнув. Хоча не дуже й уявляв собі, як таке може бути. Хіба що — колись, аж потім, дуже не скоро, коли вже з тисячу літ побуде на землі той самий комунізм?

— І тому, Босняцький, — промовила Лія урочисто, — боротьба трудящих — інтернаціональна!

— Інтернаціоналізм — це дуже добре! — солідно погодився гімназист.

— Тим–то і треба, Босняцький, в революційній боротьбі вузькі інтереси тільки своєї нації залишити на боці!

— Як то? — спитав Флегонт і обережно звільнив свої руки з Ліїних рук.

— В наш вік, — промовила Лія повчально, кінець кінцем, вона була вже партійка, а він — юнак, вона — студентка, а він — тільки гімназист, — в вік імперіалізму, коли буржуазія в усіх країнах експлуатує трудящих, і скинути гніт капіталізму трудящі спроможні лише об'єднавши свої сили, — боротьба за національні ідеали уводить пролетарів геть від боротьби за соціальне визволення, зриває міжнародну солідарність трудящих і навіть стає контрреволюційною, бо єднає трудящих з своєю власною буржуазією.

Лія проказала цю тираду до кінця і раптом зніяковіла — тепер вже вона, а не Флегонт: Флегонт дивився здивовано, навіть неприязно. А зніяковіла Лія тому, що раптом відчула: нехай і правду вона говорить, але слова її звучать якось книжно, абстрактно, неначе… резолюція…

— Отже, — понуро перепитав Флегонт, — виходить, що національним визволенням треба… знехтувати?

— Т–так! — відказала Лія. Але відчула, що сказати це примусила себе. — В ім'я Інтернаціоналу…

— Тобто, на Україні нехай і далі… не буде українських шкіл і нашу мову не дозволятимуть, як і за царя…

— Фі! Навіщо така крайність! — щиро обурилась Лія. — Ви вульгаризуєте, Босняцький!

— Так виходить! — озвався Флегонт понуро. — Виходить, що ті нації, котрі досі і при капіталізмі були собі вільні й державні — панівні нації, — так вільними і залишаються, а ті, котрі вільними не були — пригноблені, — повинні зректися свого визволення?

Він раптом ухопив кашкет і натяг його, готовий іти.

Лія вхопила його за руку:

— Босняцький! Стривайте! Куди ж ви?

— Ви самі запитали, — висмикнув Флегонт руку, — що я люблю найбільше, і я відповів! Сказав про… любов! Вам першій у своєму житті! — В голосі його забриніли сльози. — А тепер виходить, що любити — це контрреволюція! — Він раптом майже закричав: — І скажіть, коли ви така розумна: як же любити весь світ, всі нації, а не любити свою? Брехня ваша любов!

— Постривайте, Босняцький! — з мукою простогнала Лія. — Вона видерла кашкет з його рук. — Сядьте!

Флегонт сів — з викликом, демонстративно. Дивно, чому ця дівчина так вподобалась йому тоді, коли вони поруч билися навкулачки з монархістами? А тепер… Цікаво, що скаже Марина, коли він розповість їй про цю розмову?

Лія затулила обличчя руками і хвилинку посиділа мовчки. Справді, щось тут було не так! А що?

— Не сердьтесь, Босняцький, — промовила вона тихо, — щось, справді, не так… Наприклад, про мову…

Вона глянула на Флегонта і винувато посміхнулась…

І це була така посмішка, що Флегонт знову Лії не впізнав. Це не була та дівчина, що на Хрещатику так схвилювала його. І не та — в кімоно, — коли він тільки прийшов. Навіть не та, яка щойно зробилась йому така неприємна. Це була знову інша дівчина — знічена, з розгубленою посмішкою, безпорадна. Доброму серцеві Флегонта стало шкода її.

І він заговорив — замирливо, але схвильовано, лагідно, але пристрасно — щоб виповісти своє, але й переконати її.

— А хоч би й українська мова! У нас, на Печерську, ви мало й почуєте іншу. Мати моя по–російському майже не вміє. Батько, — він гірко посміхнувся, — по–українському говорив, звичайно, тільки вдома: на службі ж не можна! І знаєте, коли ідеш містом і раптом почуєш: хтось теж говорить твоєю рідною мовою!.. Ат! Вам, росіянам, не зрозуміти цього!