Юрій Смолич - Мир хатам, війна палацам

— Скажіть, — почув він знову голос Лії, — а назва для партії «більшовики» вам не подобається?

Що ж, Флегонт знав на Печерську дуже симпатичних йому більшовиків — Андрія Іванова, Василя Назаровича Боженка, наприклад… Але вони — теж «соціал–демократи». А ще є «соціал–демократи» — меншовики. І вони між собою весь час сперечаються і зачитують довжелезні цитати із Фрідріха Енгельса і Карла Маркса… Ні, для Флегонта це запитання було точнісінько, коли витягнеш на іспиті білет, і треба відповідати, а що відповісти — так і не знаєш… Ні, треба–таки звідси йти! Та дівчина — там, на Хрещатику, в час бійки з монархістами — була зовсім не така. Принаймні він уявляв собі її зовсім не такою… Тільки ж — під яким приводом схопитись і тікати геть?

Але Лія знову питала не дочекавшись:

— Або ж — «комуністи»?

Слово «комуністи» гімназисту Босняцькому взагалі імпонувало. В самому цьому слові була якась хвилююча принадність. І він же читав про Паризьку комуну. Героїчні комунари, собака Тьєр і розстріл під муром кладовища Пер–Лашез!.. Але слово «комунізм» було зовсім незрозуміле. Що за цим словом стоїть? Все — спільне? Міста — комуни… Дома — комуни. Моє — твоє, твоє — моє… Хіба таке можливе? І взагалі, комунізм це ж означає — без держав! А як же тоді бути з вимріюваною — і Марина так захоплено розповідає — українською державністю?

— Босняцький! — сказала Лія, і в глибині її зіниць блимали іскорки стримуваного сміху. — Даю слово, що ви не знаєте ні що таке соціал–революціонери, ні хто такі більшовики, які, до речі, і є комуністами, бо Ленін пропонує так найменувати більшовицьку партію на відміну від меншовиків, теж соціал–демократів.

Флегонт спік рака.

Та Лія не дала йому впасти в відчай.

— Слухайте, Босняцький! Беру з вас слово, що прийдете до мене ще разом з вашими товаришами! Добре?

Флегонт понурився. Знову — з товаришами! Ні, він більше сюди не прийде — ні з товаришами, ні сам.

— А тепер, Босняцький, ще одне запитання! Але відповісте щиро. Що ви любите більше від усього на світі?

Флегонт зовсім сторопів. Так його ще ніхто і ніколи не питав. Навіть Марина. І хіба на це зразу відповіси? Це ж треба подумати! Власне, він до ладу й не уявляв, у якому ж напрямку треба думати. Про що, власне, мова?

Лія допомогла йому:

— Що для вас на світі — найдорожче?! Таке дороге, що ви й життям згодні за це наложити? Є у вас таке дороге та святе?

— Україна.

Сказати це не було соромно, і він навіть відчував гордість за сказане. Але, коли вже сказалося, тоді все–таки зніяковів. Можливо, така заява виглядала надто високопарно?

Лія дивилась на гімназиста трохи зачудовано. Звичайно, вона готова була на своє чудне запитання почути з юнацьких вуст щось виспрене, навіть абстрактне: на подібне запитання важко відповісти просто. Але ж відповідь все–таки була несподівана.

— Україна? — перепитала вона спантеличено. — Чому?… Тобто, я хочу спитати, чому саме ви любите Україну?

— Бо це моя батьківщина, — відповів Флегонт і теж змішався: відповідь, по суті, була вірна, але ж наче з букваря — і через це дорослому ніяково було це вимовляти.

— А Росія? — запитала Лія. — Хіба ви не любите Росії?

— За віщо ж мені її любити? — понуро відказав Флегонт. — За те, що вона гнобить мою батьківщину? За те, що я, українець, вчусь у гімназії російською мовою? За те, що українська мова взагалі була заборонена? За те, що українців, які боролись за національне визволення, засилали на Сибір?

— Але ж на Сибір засилали і росіян, і поляків, і євреїв — революціонерів!

— Проти революціонерів я нічого не кажу! Вони ж — революціонери! — Він раптом розсердився. — А Росію я ненавиджу!

— Ненавидите? — вжахнулась Лія і навіть підхопилась. — Ненавидите російський народ? Ненавидите російського безлошадного мужичка, робітника–росіянина, росіянина— солдата?

— Ну, — потис плечима Флегонт. — До чого тут народ? Народ тут ні до чого! Народ я… люблю!

Лія зітхнула з полегшенням.

— Отже, ви ненавидите не Росію, а — російську державу, царський режим, який пригнобив вашу Україну. Ненавидите саму систему гноблення народу…

Флегонт знову знизав плечима. Все це було зрозуміло само собою.

— Отже, — зраділа Лія, — коли ви говорите, що любите Україну, це означає, що вас обурюють злидні й безправність українців? І щоб не було народові такого лиха, ви готові навіть віддати своє життя?

Флегонт мовчки кивнув.

Лія спинилась перед Флегонтом. Вона хвилювалась. Зараз вона мусить просвітити цього милого, але ще наївного юнака. Тільки два роки тому її саму просвітив якийсь «вічний студент», що проживав у Чорнобилі під наглядом поліції. Потім його заслали в Нарим.