— Ні, Шпулько, коли обиратимемо від домовласників, от тоді твоя кандидатура пройде одною з перших: домовласник, але не буржуй, інвалід і зазнав лиха від іноземного капіталу, — трамвай же був бельгійський…
— Правда? — перепитав Шпулька, переймаючись довірою.
— Коли неправда, більше мені ніколи грошей не позичиш!
Шпулька вагався. Змінити гнів на милість чи не змінити? Правда, п'ятдесят процентів — зиск неабиякий: не всі ж отакі дурні, як цей пришелепуватий письменник! Шпулька бував по контрамарках і на «Пантері», і на «Брехні» — і прийшов до висновку, що все це ні до чого: сама мерихлюндія.
— То як, Шпулько? Принесе завтра вранці Поля тисячу?
— Аякже! — понуро зиркнув Шпулька. — Так я до вас Полю й пущу. Дівча — молоденьке, недосвідчене, ще зобидите!..
— Ну, що ти, Шпулько! Як же я її можу зобидити?
— Дуже просто! Як зобижають дівчат? Відразу — гарні слова почнете, пообіцяєте щось, а там…
— Фі, Шпулько! Як тобі не соромно? — образився Винниченко. — Таж — маю жінку!
— От–от! Одружені якраз на таке й мастаки! Он у своїх п'єсах чого тільки з дівчатками не робите!..
— Так то ж у п'єсах, то все вигадано, Шпулько!
— Угу! Знаємо! Самі колись ноги мали!..
— Ну, як знаєш! — вдався в образу Винниченко. — Я, звісно, і сам можу підійти. Тільки ж, розумієш, незручно — ще хтось побачить. Ти вклади гроші в конверт, чи що…
Та Шпулька бурчав собі далі, не слухаючи:
— Дівчатко — наївне, погибелі своєї не знає, а чорні душі з того і користуються. — Раптом він перейнявся гнівом. — Та й вони — теж! Ти до неї всією душею і думку гадаєш — чисте воно, як фіалка! А воно зверху — ясочка, а внутрі — кицька напровесні!.. О, он! Дивіться! Глядіть!..
Винниченко повів очима, куди вказував Шпульчин палець.
На другому боці Володимирської, над кафе «Маркіз», на третьому поверсі, вікно було відчинене, але парусинова штора спущена. Кімнату всередині яскраво освітлено, і силуети двох людей відбивались на парусині, як на екрані. Одна тінь була — жіноча, друга — чоловіча. Вони стояли одна проти одної, то зближаючись, то віддаляючись, — проте, можливо, що то тільки колихалась штора під благеньким вітерцем.
— Бачите? — злісно прошипів Шпулька. — Котрий вже день приглядаюсь! Сурйозне таке дівча, в пенсне, на роялі грає. А диви… У, бабське кодло, відьомське!..
Винниченко вийняв записничок і нотував щось на сторінку.
— Що то ви там записуєте? — похмуро поцікавився Шпулька. На дівчину він розгнівався, але й віддавати її не хотів.
— Та то так собі… знадобиться для романа чи п'єси.
Гра силуетів на шторі була справді ефектна, та й цікаво було за поведінкою тіней на екрані домислити принагідний літературний сюжет.
Раптом світло в кімнаті примеркло — неначе його прикрито чимось згори, — і тіні зразу утратили свою чіткість, розпливлись, майже зникли.
Мораліст–Шпулька посатаніло кляв.
Лія Штерн, справді, була в кімнаті не сама: перед нею стояв гімназист Флегонт Босняцький.
Дивна була ця кімната — житло фармацевтки з аптеки навпроти й студентки–консерваторки Лії Штерн. Посеред кімнати стояв рояль, і на ньому в цю хвилину — кабінетна лампа без абажура: скляний абажур, зелений зокола і білий всередині, лежав знятий поруч. На кришці рояля величезною купою громадились ноти. При бічній стіні тулився пружинний матрац на чотирьох пеньках, укритий сірою солдатською ковдрою. Над ним висів олеографічний портрет людини з широкою бородою — Карла Маркса. На другій стіні теж висів портрет, але людини наголо лисої з рослинністю тільки на потилиці, вуса були поголені, як у голландського шкіпера. Третю стінку також прикрашав портрет, і знову зовсім одмінний від попередніх: буйна кучма непокірного волосся на голові. Більше в кімнаті нічого не було: ні стільця, ні столу, ні будь–якої шафки — нічого. Тільки з–під матраца визирав кінчик плетеного кошика, — лежали там, мабуть, усі пожитки студентки–фармацевтки.
Флегонт Босняцький зайшов п'ять хвилин тому.
Перед тим він ще п'ять хвилин тяжко мордувався коло дверей — постукати чи не постукати? А ще перед тим — десять хвилин тупцював на вулиці, позираючи на яскраво освітлене вікно. Втім, мордувався він і всю дорогу сюди аж з Печерська — іти чи не йти?
Та коли сказати по правді, то Флегонт катувався — бажанням зайти до Лії Штерн та через брак рішучості здійснити таке бажання — вже цілий місяць, аж з того часу, коли дістав запрошення на кручі над Дніпром після бійки з монархістами на Хрещатику. Бо тоді ж таки, як тільки побачив Лію, Флегонт в неї запаморочливо закохався.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу