Юрій Смолич - Мир хатам, війна палацам

Численні п'єси — а п'єсу Винниченко писав за тиждень, другий раз і за день, — пішли в театрі Соловцова у Києві, по інших російських театрах на Україні, нарешті, і в Москві та Санкт–Петербурзі. «Чорна пантера», «Брехня», «Гріх» — одна за одною стали «гвоздями сезона».

За славою драматурга прийшла і літературна слава взагалі. Винниченко був запрошений до участі в збірниках товариства російських письменників «Содружество» — поряд із найпопулярнішими на той час письменниками Росії: Буніним, Купріним, Андрєєвим, Арцибашевим. Дістав замовлення від так званого «Всеросійського бюро», яке розсилало твори найбільш відомих письменників у п'ятдесят журналів та газет. Нарешті, надійшло запрошення і від поважних російських видавництв — «Знание» та «Земля»: обидва пропонували реалізувати повне видання творів Винниченка.

Та сталася революція, — і все полетіло шкереберть…

І от стоїть він знову перед безногим лихварем і чекає його ласки на чергову позичку. А той ще й кирпу гне…

Кисло, аж бридко було Винниченкові на душі.

— Чуєш, Шпулько, — лагідно повторив Винниченко. — Чого це ти похмурий? Може, з племінницею… якась неприємність?

В безногого жебрака–лихваря була вісімнадцятилітня племінниця–сирота, золотоволоса красуня Поля. В ній — в Полі — було все життя цього пройдисвіта–недогарка. На неї дбав він все своє паскудне життя. З цього й починався клопіт. Сердешній красуні не давали дихнути ласі женихи. До багатійки Полі мостилися і прикажчики наймодніших ательє на Хрещатику, і чиновники, і, насамперед, «фартові» з усіх «хаз» та «малин» на Шулявці та з–під Батийової гори. Втім, Поля і справді була чарівна в своїй незайманій вісімнадцятилітній красі, і поміж київських дженджиків вважалась найпершою красунею на всю столицю. Признавав це і такий естет та знавець жіноцьких чар, як ловелас та драматург Винниченко.

Шпулька не відказав нічого на турботливе запитання і далі бренькав собі на банджо. Якийсь запізнілий, загулялий офіцер, проходячи, кинув у кашкет троячку, — і Шпулька з достойністю приклав два пальці на честь до голої голови: «Здравія желаю! Вип'ю за бої під Равою–Руською…»

Винниченко потоптався на місці ні в сих ні в тих.

— Не розумію тебе, — тоскно промимрив він, — такі ж ми з тобою давні приятелі, а ти… Розумієш, мені спішно потрібна якась там тисяча…

Шпулька урвав грати, — з відтяжкою, наче на гаванській гітарі, — і поклав інструмент обережно поруч з собою.

— А що там розуміти? Не буде грошей.

— Чому? Я ж тобі віддав ті… п'ятдесят процентів…

— Не буде грошей! — гарикнув Шпулька зовсім грубо. — Атанде! І взагалі — одкоша!

Він знову взяв банджо і бренькнув: «Не верю, не верю…»

— Ну, Шпулько! — змолився Винниченко. — Що з тобою? Чим я тебе прогнівив?

Шпулька кинув банджо на тротуар, аж забриніли струни.

— Зі мною — нічого! А що з вами, добродію Винниченко? Як вам треба, тоді — приятелі! А як мені, так — атанде? Не буде грошей! Йдіть, доки не розсердився! Бог дасть…

— Нічого не розумію… — Винниченко вийняв хустку, зняв капелюх, витер з чола рясний піт. — Про що ти говориш?

— Про те саме! Про Центральну Раду!

— Ц–центральну Раду?… А! — нарешті здогадався Винниченко. — Ну, який–бо ти справді, Шпулько! Таж розумієш…

— Нема чого розуміти, кажу! Позавчора аж двісті нових членів до Ради увели, а свою обіцянку так і не виконали!

Справа в тому, що віднедавна — як вийшла свобода після Лютневої революції — біс честолюбства опанував безногим лихварем: йому закортіло до показного, усім примітного поста, йому забажалося стати членом Центральної Ради. І Шпулька вважав, що має до того всі підстави: стражденний, пригнічуваний царським режимом, до того ж — майновий, не якась там голь нещадима! Ще й, коли хочете знати, — загальний благодійник! Позичали ж у нього десятку підпільники–революціонери, позичали сотню чиновники при губернаторі, позичає і сам Винниченко — заступник аж бороданя–професора!.. От вийде Шпулька в поважні люди, тоді для Полі добере справжнього жениха!

— Ну, який–бо ти, Шпулько! — знову змолився Винниченко. — Таж це обирали делегатів від військових і селян!

— Я можу від лікарів посвідчення подати, що інвалід війни! — зухвало озвався Шпулька. — За півсотні мені яку завгодно липу на Галицькому базарі справлять! Можу й з волості, що — хлібороб від дня народження… Можу з заводу, що — пролетарій і ноги загубив біля машини. Це ж таки правда!