Юрій Смолич - Мир хатам, війна палацам

В меланхолійному, журливому настрою Винниченко спинився під крислатим каштаном на розі.

Під каштаном — прихилившись до могутнього стовбура, у невеличкому візку на чотирьох коліщатах — сидів інвалід без обох ніг. Він був у солдатській гімнастерці, солдатський кашкет лежав поруч на тротуарі денцем догори. В кашкеті — купка мідяків і поштових марок з штемпелем «имеют хождение наравне».

Шпулька не був інвалідом війни: ноги йому відрізано двадцять п'ять років тому — першим трамваєм Києва. Отже, він таки був київською меморіальною відзнакою. Проте він вважав за краще вдягтись під жертву світової бойні: хто його не знав, той щедріше кидав милостиню в кашкет.

За двадцять п'ять років жебрацтва безногий київський абориген поставив кількаповерховий «доходний» будинок на Бульварно–Кудрявській і прибутково здавав квартири чиновникам. Сам проживав у ветхому особнячку на Шулявці.

Крім того, ці чверть століття Шпулька виконував функції зв'язку між усіма бандами київських грабіжників — і це також давало йому чималий зиск. Каштан на розі Володимирської та Підвальної — то був фактично штаб бандитських ватажків.

Прислужувався Шпулька і революціонерам–підпільникам для різних, умовних, певна річ, передач, коли раптом втрачалася домовлена явка. І на цьому також робив сякий–такий гендль.

Служив він і в охранці.

— Здоров був, Шпулько! — весело вітав його Винниченко.

Не уриваючи бренькати на своєму банджо, Шпулька зиркнув на постать перед ним у чорному плащі і одвернувся.

— Здорово… — непривітно озвався він.

Шпулька був у поганому настрою, і це стурбувало нічного гостя: непривітний прийом не віщував добра. Винниченко прийшов позичити в Шпульки грошей: треба їхати до Петрограда, а він не любив обмежувати себе в подорожньому комфорті.

— У мене справа, Шпулько, — приязно почав Винниченко.

Шпулька мовчав і бренькав далі своє «напрасно надежда мне счастье гадает…»

І Винниченкові зробилося зовсім гірко, аж кисло на серці.

Маєте ось: загальновідомий письменник, шановний громадський діяч — мусить стояти перед цим лихварем і канючити тисячу, щоб потім горбом своїм відробити — півтори!..

Фортуна, власне, прихильно обернула до Винниченка свій примхливий лик зовсім недавно.

Ввійшов Винниченко в літературу як новеліст — автором невеличких оповідань. І то були справді літературні шедеври, які вражали глибиною спостережень і силою відтворювання. Але читали ті прекрасні твори лише обмежені кола українських інтелігентів — світу лишався невідомим український новеліст Винниченко. А матеріально був самий збиток: гонорару від злиденних півлегальних українських видань вистачало хіба що тільки на те, щоб оплатити витрати на чорнило, папір та поштові видатки.

Та з поневірянь заробітчанина Винниченко на той час вже самосильно вийшов у мішані міські кола — революціонерів, різночинців та міщан. Спостережливість натури навчила його тонко відчувати запити кола, в якому він обертався, — потурати вимогам та смакам читача.

Найліпшим — найзаможнішим — споживачем був, одначе, міський обиватель: він не тільки читав, але й читане купляв. І Винниченко почав писати модні в цьому колі проблемні повісті — у відповідь на запитання, які подразнювали тоді міського інтелігента. Буржуазне суспільство на спаді і в розкладі, занепад нестійкого протестантизму під ударами незрівнянно дужчих панівних верств, розбещений та психічно звихнутий міщанин та його моральна безвихідь, статеве питання — все це й стало сюжетом його писань. В творчості Винниченка обиватель став тепер об'єктом і суб'єктом. Він купував книжки, він їх і судив.

Це дало авторові якийсь гріш, але попервах зовсім малий: український споживач був нечисленний — за читання української книги можна було потрапити й в тюрму.

Тоді Винниченко організував переклади своїх творів російською мовою, а деякі по–російському писав інколи і сам.

Та здобути російського читача пощастило не зразу — лише тоді, як трапив він на широку стежку до споживача мистецтва: в театр! Книгу читали одиниці, а п'єсу в театрі дивились тисячі глядачів. Драматург Винниченко став відразу широко відомий: «психоложество» його сюжетів, зорієнтоване на потурання тим же таки обивательським смакам, зразу почепило на театральних касах аншлаги: «билеты все проданы».

Так прийшов, нарешті, і матеріальний добробут.