Юрій Смолич - Мир хатам, війна палацам

— Чого вам треба? — раптом гостро і гнівно запитала дівчина, різко обертаючись. — Чого ви причепились до мене?

Вона спинилась і зміряла його сердитим поглядом.

Петлюра теж спинився, але не розгубився: він був дійшлий донжуан ще з часів бурсацького зальотництва і добре знав, що кожна дівчина тільки так поводиться… напочатку. Але він пильніше глянув на спокусницю і раптом помітив, що погляд її — дарма що перед ним була дівчина заледве сімнадцяти–вісімнадцяти років, — справді трагічний. Так, так, — відблиск якихось прихованих переживань світився в глибині чарівних синіх зіниць. В юній душі дівчини, безперечно, була захована якась таємниця. Петлюра десять років писав театральні рецензії — і вже, будьте спокійні, добре розумівся на трагічних виразах в очах героїнь! І йому аж захолонуло в грудях: таж саме про незвичайну «даму з трагедією» мріяло його зовсім звичайне провінціальне серце.

Так почалося знайомство Симона Петлюри з шулявською чарівницею — з золотими косами, синіми очима і трагічною душею — перед будиночком з мезоніном на два вікна, якраз під надвірним ліхтарем з познакою: «Борщагівська № 11, власність міщанина Каракути».

Це знайомство перетворилось на кохання на вечір другого ж дня, і дівчина Поля Каракута з Шулявки віддалась цьому почуттю навіжено й несамовито, — як буває лише в юності при першому коханні, або на зламі жіноцького віку при коханні останньому, або ще з одчаю і собі самій на злість.

Кохання це досягло свого апогею на вечір третього дня, в годину від'їзду коханого на позиції, — і на пероні київського вокзалу дівчина шепнула своєму рицареві прекрасного образу:

— Я вся твоя, люблю без тями, батьків у мене нема, дядько мій дуже багатий і відкаже мені все, що має, а ти, Сьомо, ти… Сатана в образі райського змія–спокусника…

І тоді Поля Каракута — нашвидку, доки поїзд ще не відійшов, але вже от–от мав таки відійти, між другим та третім дзвоником — повідала свою велику таємницю, свою приховану трагедію.

Історія була банальна. Ім'я свого першого спокусника Поля, звичайно, відмовилась назвати, та й Петлюра на тому не дуже настоював, бо, мавши релігійне виховання та не занадто мужнє серце, ніколи б і не відважився на дуель — єдиний шляхетний вихід з подібної ситуації. Спокусник був — блискучий офіцер–аристократ. Сімнадцятилітню шулявську красуню він причарував своєю небаченою елегантністю, шпорами з малиновим дзвоном, духами «Коті» та, певна річ, недвозначними обіцянками — оженитися потім. А для юної дівчини це було кохання щире, чисте, пристрасне, аж запашне, — перше дівоцьке почуття. Та джигун–офіцер взяв своє — звів молоденьку, гарненьку міщаночку і зразу покинув її: міщаночка з київського передмістя не личила його древньобоярській гучній фамілії. Серце Полине було розбите, спаскуджена й сплюндрована душа. Спокусника свого вона, звичайно, прокляла на все життя, а разом із ним зненавиділа і всю аристократію взагалі…

— Прости, роби як знаєш! Коли б я зустріла тебе раніше, коли б я знала, що ти, Сьомо, десь на світі є…

Третій дзвоник вдарив — поїзд рушив.

І от минуло кілька місяців, і після одержання сорока листів та відписання теж сорока — все вистраждано, все з'ясовано, все пробачено, все забуто! — Петлюра нарешті знову з'явився перед завітним віконечком мансарди.

Але не презренним «земгусаром» прибув він до Києва тепер. Він прибув на цей раз повноважним представником тисяч вояків цілого Західного фронту — від Риги і до Мазурських боліт.

Адже поки Симон з Полею знемагали в розлуці, в Росії сталася революція. У ставці Західного фронту, як і по всіх інших фронтах, утворено «Українську військову раду» — орган, що мав клопотатися самобутніми потребами та національним волевиявленням усіх українців–солдатів, які воювали в частинах фронту. І Симон Петлюра — як найстаріший на цілому фронті, ще з дев'ятсот п'ятого року соціал–демократ — був обраний головою цієї Ради.

Обрання випало на нього ще й тому, що на першому установчому засіданні Ради представники всіх партійних фракцій — трудовиків, есерів, меншовиків та більшовиків — зустрілися тільки вперше, один одного зовсім не знали, але промовляли без краю і кінця, а Симон Петлюра сидів і мовчав. І тому справив враження найбільш вдумливого, поміркованого та авторитетного.

А мовчав тоді, про всякий випадок, Петлюра тому, що членом партії соціал–демократів, власне… не був.

Правда, років з дванадцять тому, щойно закінчивши семінарію, на безробітті, ще й в бурхливі та п'янкі дні тисяча дев'ятсот п'ятого року, — Петлюра якийсь час належав до української соціал–демократії. Він навіть виконував тоді деякі рисковані доручення лідера українських соціал–демократів Володимира Винниченка, — співробітничав у нелегальному органі партії, що видавався в Галичині, та організував транспортування нелегальщини з австрійської на російську Україну. Але, тільки сили революції зазнали поразки і почала жорстоко безчинствувати реакція, Петлюра від участі в нелегальних організаціях відійшов. Він працював конторником, сполучав це з приватним «ходатайствованием по делам» підполтавських хуторян на столипінських одрубах і заразом подвизався театральним репортером українських видань. А потім, з початком війни, виникла невідкладна потреба податись в армію «добровільно»… з синім хрестиком на погоні.