Юрій Смолич - Мир хатам, війна палацам

І, нарешті, вже на семінарській лаві, від студентів–полі–тиків почув Петлюра і про те, що таке капітал.

Таке древо пізнання життя виросло в свідомості юного Петлюри — з того дрібнесенького зерна заздрощів до сусіди через тин.

Тільки ж у хащах Петлюриної свідомості буйно порозросталася на той час ще й інша рослинність.

Заздрив Петлюра не тільки багатшим, але й взагалі всім тим, хто був зверху і мав силу порядкувати тими, хто сидів унизу.

Попервах заздрив малий Сьомка сільському врядникові, який мав таку велику власть, що перед ним запобігав не тільки батько–паламар, але й сусіда через пліт з усіма своїми свинями та коровами. Дуже кортіло малому Сьомці — коли б бути й собі урядником!

Далі, сповнюючись віку, збагнув Петлюра, що урядник безвідмовно кориться приставу і навіть сам дістає від нього по зубах. І закортіло тоді Симонові вийти колись аж у пристави!

Коли ж згодом побачив Петлюра, як якийсь генерал хльостав пристава рукавичкою по мордасах, — зрозумів він тоді, що й пристав проти генерала ніщо.

От коли б бути генералом–губернатором або й королем!

Словом, Петлюра заздрив усім, хто владу мав, і люто зненавидів кожнісінького представника влади.

Можливо, що це й було другим зерном, яке впало на ниву формування Петлюриної свідомості і повело його на шлях незадоволення.

Шлях цей і привів його у нелегальний гурток, а далі й до підпільної організації. Раз він сам влади не мав, і не було надії здобути її навіть на тім світі в раю чи пеклі, то він волів, щоб її не мав ніхто.

Тому особливо імпонували Петлюрі замолоду — анархісти.

Однак було ще й третє зерно на ниві формування свідомості, і воно теж якоюсь мірою визначило віхи в Петлюриній біографії.

З тої пори, як почав Петлюра вибиватись у парубки та ханьки мняти біля дівчат, відразу й переконався він, що дівчата не звертають на нього, миршавого, жодної уваги. Не позбавлений зроду спостережливості, мусив він прийти до висновку, що баришні найперше горнуться до тих парубків, котрі вміють хитро до них підійти — з легким словом та прегарною поведенцією. Юнкери військової школи, кадети та гімназисти завжди мали більший успіх у приміських дівчат на Кобищанах, Кривохатках або й Панянці, — проти найпершого красеня з–поміж задрипаних, вайлуватих семінаристів. І це було, насамперед, через те, що вдягались вони чисто та ловко, а чоботи мали на рипах. Крім того, вміли вони закинути дівчині таке слово–словечко, що дівчина ойкала, далі — мліла, а там і зовсім сохла та в'яла. Вміли ці чортяки пройтись вулицею таким фертом, що після того жодне дівоче серце не могло вже встояти проти їхніх зальотів. Поміж семінаристів про такий талан міських панків говорилось із заздрістю та зневагою: аристократизм!

Петлюра залюбки брав участь у нічних парубоцьких нападах на запізнілу після гулянки аристократичну білу кістку — щоб накрити шинелею та добренько відлупцювати, але в глибині душі — коли признатись — зневажав якраз таких, як він сам, вайлуватих Петлюр, а аристократам — із захопленням заздрив.

І тому вирішив вийти й собі в аристократи.

Першим ділом Петлюра придбав собі строкатий галстук метеликом — і одягав його, коли виходив в Олександрівський парк на прогулянку. Потім купив модний комірець «композиція», який ніколи не зминався і не потребував прання, бо досить було потерти його звичайною школярською гумкою — і він знову робився зовсім чистий. Далі були пришиті штрипки до штанів, і самі штани стали точнісінько такого ж кольору «жандарм», як у студентів університету. І намовляв дівчат Петлюра тепер тільки в трагічному тоні розчарованого в житті принца Гамлета датського. Такий зразок аристократичної поведенції він черпав з наймодніших на той час літературних опусів: «Ключи счастья» Вербицької та «Жена министра» Лапо–Данилевської.

Далі Петлюра зробився навіть заповзятим, хоча й не надміру талановитим, аматором у драматичних гуртках — актори ж, як відомо, хоча й звичайні собі люди, одначе дуже близько стоять і до надлюдей. Від заїжджих театральних гастролерів антреприз Лубенцова, Азовського та Колісниченка завчив він кілька ефектних, хоча й невірних, сентенцій про театр та його шляхи у майбутньому і став театральним дописувачем у київській газеті «Рада».

Чому ж дев'ятсот п'ятого року Петлюра все ж таки опинився в лавах, чи зразу біля лав, української революції?

Тому, що міркував собі так: коли б на Україні не було панів російських, а чи польських, яких таки багатенько розплодилось на родючій українській землі, а залишилися б, скажімо, самі пани українські, то й більше б шансів було для кожного українця, не пана, пропхатися і собі між пани. Отже, змагати проти російських та польських панів, і взагалі світової буржуазії, був прямий сенс, а про буржуазію українську можна було подбати й потім, після здійснення революції, — якщо, звичайно, вона б здійснилась.