Юрій Смолич - Мир хатам, війна палацам

Та вже хай там хоч що, а на цей раз Петлюра прибув у столицю України як бойовий делегат бойового фронту — на Перший всеукраїнський з'їзд, скликаний українською Центральною Радою.

Центральна Рада — всупереч настановам всеросійського Тимчасового уряду — претендувала стати єдиною владою на Україні і, в першу чергу, певна річ, клопоталася тим, щоб спертися на багнети своєї національної військової сили. Всеукраїнський військовий з'їзд вона скликала з делегатів від усіх фронтів — з метою відокремити в російській армії всіх українців і зібрати їх в одну українську національну армію.

Тим–то й зрозуміло, що звичайний «земгусар» почував себе тепер зовсім не так, як півроку тому, коли він вперше з'явився перед очима вісімнадцятилітньої шулявської чарівниці. Він почував себе тепер рицарем у «бранных доспехах» і майже національним героєм.

Букетик запашних конвалій тремтів у коханця в руці, — він терпляче чекав, але нетерпеливо позирав на серпанкові фіранки. Два рази він вже нахилявся, піднімав грудочку землі і обережно жбурляв у віконечко. Грудочка м'яко вдарялась в обвислий серпанок і осипалась за лутку, в світлицю. Цього було доволі, щоб привернути увагу того, хто перебував у кімнаті. Невже чарівної Полі немає вдома? Невже вона не одержала телеграми?

Петлюра, отже, хвилювався, але загалом настрій у нього був пречудовий.

Правда, ще дві речі турбували Петлюру.

В передостанньому листі Поля сповіщала тривожну новину. Її дядько, розпропагований гаслами партії кадетів, збирався на всі свої накопичені заощадження — готоване для небоги придане — придбати облігації «Позики свободи». Це була тривожна новина. Ще ж хто його зна, що буде з свободою і самою революцією, і — чи ж варто в свободу та революцію вкладати будь–який капітал?

В останньому ж листі — дещо туманно, одначе зовсім прозоро — Поля натякала, що — коли всі прикмети точні і помилки нема — то вона, здається, почуває себе, можливо, вагітною…

Це також тривожило не на жарт. В час, коли на революційному поприщі блиснуло початком видатної кар'єри, маленькій людині, тобто дитині великої людини, — з'являтись на світ просто–таки ні до чого одна морока… Та й лікарі–гінекологи, користаючи з дорожнечі воєнного часу, дерли тепер три шкури за один аборт.

І, головне — чия, власне, має бути дитина? Яка знахарка відгадає — хто її батько: «земгусар» чи невідомий офіцер–аристократ?

Ця нестерпна думка могла стривожити хоч кого!

Втім, саме ця думка дещо потішала Петлюру: можна ж вдатися в трагедію і вчинити скандал — нехай аристократ і дає грошики на ліквідацію плода злочинного кохання.

Петлюра нахилився втретє і знову підняв грудку з землі.

Але коли він випростався, щоб ще раз кинути грудкою у фіранку, він раптом відчув на своєму плечі чиюсь важку руку.

— Га? — запитав Петлюра, випростовуючись.

Перед ним стояв здоровенний ґевал — в чорному капелюху, чорній пелерині–крилатці і з чорними вусами. Серце в Петлюри йокнуло: будучи своєю недолугою конституцією зовсім обмежений у фізичних можливостях, він не полюбляв мати справу з людьми видатної фізичної сили.

Втім, деякі дрібнички зразу й заспокоїли Петлюру, стишивши калатання серця. З–під чорного плаща в невідомого велетня визирала сорочка, вишита у червоний та чорний хрестик. Перед Петлюрою був, безсумнівно, українець; отже, йому, як представникові українського народу, взаєморозуміння з невідомим було гарантоване.

Петлюра привітно осміхнувся і розтулив рота для привітання в найпишнішому національному колориті, щось на кшталт — «пугу–пугу, козаче з лугу!», або — «здоровенькі були, з неділею, пане добродію!». Та ґевал заговорив сам. І мова його не віщувала нічого доброго:

— Ти, паскуднику, звідки взявся? На нашу вулицю та до наших дівчат?

Більше нічого не було сказано. Але за цим сепаратистським запитанням стався такий, запаморочливої сили, удар від важкої руки велетня у Петлюрину потилицю, що кашкет злетів з голови і колесом покотився вперед, а сам Петлюра полинув слідом за ним і зарив носом у рівчак між тротуаром і бруківкою. Дзвони усіх київських церков від Софії до лаври задзвонили в Петлюриній голові, він мерщій підхопився, ухопив на ходу кашкета і чкурнув що було духу геть попід парканом.

— Ізидіте, оглашенні, із храму Божого! А–тю–тю–тю–тю–ууу! — гукав позаду могутній бас, ще й притоптувано важкими чоботами.

Аж у кінці вулички Петлюра нишком зиркнув через плече. Страшний ґевал, недбало помахуючи снопиком малярських щіточок у руці, неквапом віддалявся геть у напрямі до залізничної колії.