Юрій Смолич - Мир хатам, війна палацам

Колезький регістратор Симон Васильович Петлюра стояв перед будинком номер одинадцять по Борщагівській вулиці з букетиком конвалій в руці.

Будиночок номер одинадцять по Борщагівській на Шулявці був з мансардою на два вікна. Вікна мансарди в цю вранішню пору відчинено, але запнуто серпанковими фіранками — ніжно–блакитними, з дрібними букетиками рожевих квітів по полю. Вітерець з півдня ледь ворушив занавісками, і Симон Васильович Петлюра терпляче, але з нетерпінням чекав.

Він чекав, щоб котрась із фіранок відслонилась, і з–поза неї визирнуло жадане дівоче личко. Бо Симон Васильович був закоханий.

Кохання це прийшло до Симона Петлюри півроку тому.

Він приїхав тоді з фронту до Києва у відрядження від баннопральної валки «земгородів», якою Петлюра командував на Західному фронті, — за новим обладнанням асенізаційного обозу на вісім цистерн, два дезінфекційні креозоторозбризкувачі та один універсальний дезінсектор з герметичною камерою для сухої пари.

З вокзалу Петлюра був рушив на Володимирську, 19, де від початку війни розташувалось управління «Союзу земств та міст», щоб зразу ж оформити документ. Але в трамваї номер сім він раптом уздрів дівоче обличчя. І це змінило не тільки маршрут цієї першої за час війни його поїздки по Києву, але й багато чого в усьому подальшому Петлюриному житті.

На розі Жилянської дівчина — з двома розкішними, кольору стиглої пшениці, довгими косами — вийшла з вагона, і Петлюра, сам добре не відаючи, як же це трапилося так, — вийшов теж.

Дівчина спинилась на трамвайному перестанку — і Петлюра спинився також. Дівчина, очевидно, чекала на номер чотирнадцятий, до Галицького базару, — і Петлюра почав чекати й собі.

Чекання тривало лише дві–три хвилини, але за ці скороминучі сто вісімдесят секунд Петлюра встиг кинути на дівчину щонайменше півста поглядів. На відповідь він дістав тільки один: номер чотирнадцять спинився, дівчина поставила ніжку на приступку вагона і поглядом погордливої зневаги зміряла з ніг до голови прискіпливого незнайомця.

Цей погляд синіх, як волошки в житі, очей — і вирішив усе.

Можливо, коли б не той погляд, Петлюрине життя пішло б далі нормальним шляхом: він одержав би свої асенізаційні причандалля, повернувся б на фронт і просидів би там до закінчення війни біля дезінфекції та дезінсекції — і в історії України не залишилося б цього умовного, але вельми ганебного терміну «петлюрівщина»: залишився б якийсь інший, аналогічний.

Бельгійські вагони–пульмани з віденськими м'якими сидіннями ходили по Брест–Литовському шосе в напрямі до дачних осель київської аристократії в Святошині. Буйна уява колишнього полтавського семінариста миттю намалювала спокусливу картину. Ця чарівниця в фільдеперсових панчішках «павутинка», спідниці «шантеклер» та жакетику «а–ля амазонка» може бути тільки одприском київської еліти: дочкою генерал–губернатора Трепова, племінницею цукрового магната Терещенка або й онукою самої графині Браницької!

І — наче сомнамбула в трансі — Петлюра поточився за трамваєм, скочив на приступку і ввійшов у вагон. Диявольський образ незнаної красуні–аристократки все життя тривожив душу полтавського семінариста, — відтоді, як захопився він шедевром бульварної літератури, «Рокамболем».

Бентежила тільки Петлюру кокарда на його кашкеті. Хоча й була вона промениста офіцерська, одначе з невеличким синім хрестиком усередині, — свідчення, що її носитель зовсім не бойовий офіцер, а тільки військовий урядовець, заурядчиновник чотирнадцятого класу, презренний «земгусар». «Земгусарами» зневажливо прозвано в народі тих молодиків, які, не поспішаючи наражатись на небезпеку для власного життя, вихитрились забронюватись службовцями військовізованих господарських організацій і прийняли на себе клопітні, одначе зискливі турботи про постачання й ремонт армії або обслужування етапних пунктів.

Коли трамвай зупинився проти патріархальної Борщагівської вулички, заселеної в ті часи вершками шулявського міщанства, — білява чарівниця в «шантеклері» зійшла, навіть не глянувши на докучливого зальотника.

Отже, не була вона нащадком аристократичної еліти, — мрії буйної фантазії чиновника чотирнадцятого класу розвіялись, як дим.

Втім, Петлюра з трамвая теж зійшов. За галантною пригодою, нехай і з звичайною шулявською аборигенкою, Петлюра — серед своїх калокомпостних цистерн, дезінфекторів та дезінсекторів — теж порядком знудьгував. Він рушив слідом за невідомою чарівницею в гирло тісної провінціальної вулички.