Юрій Смолич - Мир хатам, війна палацам

Металісти, авіатори, кравці, молодь голосували проти, але ж їх була все ж таки меншість. Тепер, на чолі з Івановим та Боженком, вони добивались бодай поправки: великим заводам, які вже мали групи самооборони, поширювати їх; озброєння в великому масштабі нехай і не здійснювати зараз практично, але в принципі проти нього не заперечувати. Боженко навіть формулював цю корективу так: принципово нехай і не схвалювати, але практично… здійснювати. Від себе він тут же домовився з Королевичем, що авіатори виділять десятків зо два інструкторів.

Іванов не витримав і зірвався з місця:

— Товариші! — гукнув він. — Чи ви забули, що в Києві понад двадцять тисяч озброєного війська, а контрреволюційний «Союз офіцерів Південно–Західного фронту» куди сильніший проти Ради військових депутатів, у якій до того ж провід тримає есер — офіцер Григор'єв?!

— Товаришу Іванов! — зразу спинив його П'ятаков, підкреслено лагідно, лише з отецькою докірливістю в голосі. — Резолюцію ж схвалено. Тепер вносимо тільки поправки…

Але Іванов гукнув ще:

— Центральна Рада має в Києві свій полк Богдана Хмельницького на три тисячі багнетів, дві українізованих школи прапорщиків — дві тисячі юнкерів і військовий клуб імені гетьмана Полуботка з кадрових офіцерів! А за Радою робітничих депутатів немає ніякісінької збройної сили!

— Іванов! — гримнув П'ятаков вже не лагідним, а грізним тоном. — Тобі добре відомо, що ми ще коли записали в резолюцію, що осуджуємо дії українських сепаратистів.

— Плювати вони хотіли на твоє осудження! — вихопився й Боженко. — Знаєш, що вони зроблять з твоєю резолюцією?

— Резолюціями революцію не зробиш! — закричав Леонід П'ятаков.

— А ця резолюція потурає контрреволюції! — підхопив і Примаков.

Лія Штерн теж схопилася з місця:

— Тільки вчора ми балакали з товаришем Юрієм Коцюбинським, членом петроградської організації: в Петрограді, на Виборзькій, організується Червона гвардія! Коцюбинський дуже рекомендував перейняти і нам досвід петроградців…

П'ятаков гримнув кулаком по столі, аж його дзвіночок підплигнув і сам задзвонив:

— Штерн! Примаков! П'ятаков! Закликаю вас до порядку! А ти, Боженко, покинь свою похабщину! Ви всі — ще молоді члени партії і вам насамперед треба повчитися партійної дисципліни. А думка якогось там Коцюбинського для нас не має значення: він не член нашої організації.

— Слухай! — схилився Боженко до Іванова. — Таж він держиморда!

— Отже, резолюцію схвалено з усіма поправками! — оголосив П'ятаков. — Оголошую збори закритими.

Збори почали розходитись.

Шумливою лавою більшовики повалили геть із задушливого приміщення — кілька годин сидіння й дебатів зморили їх.

Виходили групами і поодинці — хто мовчки, хто сперечаючись і докінчуючи невисловлену думку. Відмовчувались більше «старички» віком, але «молодики» партійним стажем. Однодушність з Комітетом вони вважали виявом партійної дисципліни. Але стурбовані були й вони. П'ятаков був для них, звичайно, незаперечний авторитет і чималих партійних заслуг людина, але ж, ідучи в партію, вони мислили собі, що партія — це об'єднання однодумців і зовсім рівних поміж собою товаришів, старих чи молодих. А виходило щось не так: і думки різні, і керівник — наче адміністратор якийсь, на зразок директора на заводі…

Молодь — і віком, і партійним стажем молода — гаряче обурювалась і своїх єретичних думок не ховала: П'ятаков — чорт забирай! — це ж просто узурпація влади в партійній організації…

Пустинною в надвечірньому сутінку Собачою тропою котилась хвиля людського гомону: голоси притишували, коли назустріч траплявся якийсь рідкий перехожий. Сонце сіло вже за Черепанову гору, але вершки тополь на Госпітальній вгорі ще золотились в останніх жарких променях.

З бараків у яру під Черепанівкою, як і завжди в цей надвечірній час, линула пісня австрійських військовополонених, що тільки повернулись з примусових робіт на нічліг, — вічна пісня безутішної туги, щовечора і щоночі одна:

«Чуєш, брате мій, товаришу мій…»

Іванов вийшов мовчки, похмурий і — сам.

Що за чорт? Він же — керівник печерської партійної організації, голова Ради фабзавкомів цілого міста, за ним же сила, весь міський пролетаріат! Як же трапилось, що він не зумів відстояти найпершого інтересу пролетарці?

Може, він сам плутає в політиці партії?

Що зараз — найголовніше?

Народ ще погано розбирався в подіях — його революційний досвід був надто молодий. І — найгірше: між народом і правдою високим частоколом, стіною стали підспівувачі буржуазії, угодовці, опортуністи — есери і меншовики. Буржуазні партії — ті просто намагались обманути народ — і це їм вдавалось погано: народ їм не вірив. Але угодовці приходили до народу з облудними словами співчуття, захисту народних інтереси? — і їм часто щастило збити народ з пантелику. Виривати трудящих з чаду буржуазного обману, і особливо, угодовської облуди — оце й була партійна політика зараз! Єднати свідомий пролетаріат довкола Рад, і тоді — переважити силою Рад силу Тимчасового уряду! Це могла зробити тільки партія — партія правди, більшовицька партія… Ех! Коли б зараз сюди стару, підпільну ще, київську гвардію більшовиків, що за роки війни пішла по сибірських етапах, а то й — під розстріл, за законами воєнного часу! Ні, невірно! Пролетарська справа — безсмертна: сто загинуло, тисяча стане на їх місце! Так воно, власне, і є: двадцять більшовиків легалізувалося в Києві в перший день революції, а за місяць їх стало — двісті. Сьогодні — вже півтисячі. Місце загиблих зайняли молоді сили. Але ж молодих ще треба гартувати — в революційній дії, в партійній єдності, а не… глушити авторитетами «старих партійних генералів»… Ні, знову невірно: в партійній боротьбі теж потрібні свої генерали — полководці на чолі мас, от хоч би й такі, як той же Савельев, коли б його не вижив звідси П'ятаков…