Юрій Смолич - Мир хатам, війна палацам

Саме в цю хвилину назустріч вибіг Смирнов.

— Андрій! — загукав він. — Іванов! Товариші! Куди ж ви? Хіба збори вже закінчилися? Так рано?

— Іване Федоровичу! — зрадів Іванов, але зразу махнув рукою. — Що ж це ти, Іване Федоровичу? Запізнився ти…

— Ваня! — зняв крик Боженко. — Що ж ти, сучий син? Ми ж тут без тебе провалились: зірвав П'ятак нашу пропозицію!

— Як? Озброєння не схвалили?

— Стривай, стривай, Іване! — спинив Смирнова Королевич. — Що це у тебе? Кров?

Він дивився на садно на лобі в Смирнова, на кров за вухом — сліди каменюки і гайки.

— Пусте! — відмахнувся Смирнов. — Мою артіль архаровці погромили. Але інцидент вже ліквідовано. Почали роботу. А резолюцію про озброєння не схвалили?

— Схвалили! — ніяковіючи, неначе винний був саме він, сказав Іванов: — Утриматись… в широкому масштабі…

Смирнову таки пощастило вирватися з облоги. Робітниці, отямившись після першого переполоху, кинулись по майстернях на Деміївці, зібрали групу робітників і визволили Івана Федоровича. За якусь годину, завзятими заходами робітниць, у приміщенні нової артільної майстерні наведено сякий–такий лад, і робітниці з голками посідали над розкроями ватних солдатських кацавейок. Іван Федорович домовився з солдатами розташованого на Деміївці батальйону сибірських стрілив, що охоронятимуть майстерню вночі, а на завтра, був певний, що організує вже й самооборону майстерні. Тим паче, що після рішення київських більшовиків озброїти пролетаріат все одно треба негайно починати організацію робочої міліції.

— Не озброюватись? — аж підскочив на місці Смирнов. — Утриматися? Ні, такого не буде! Куди ж ви? — Він ухопив за рукави кількох товаришів, що проминали, розходячись із зборів. — Назад! Збори треба продовжити! З огляду на те, що цього вимагає маса комуністів! Правда, Андрію? Чи не так, Боженко? А ти згодний, товаришу Королевич? І ти, професоре Затонський? Гей, студенти: Лаврентій, Лія, Ян — сюди! Ви згодні? Ти згодний, Віталію? А ти, Леоніде? Ми вимагаємо!

— Вимагаємо! Вимагаємо! — почулося тут і там.

Довкола вже збився гурт.

— Отже, вимагаємо від більшості членів організації, — резюмував Смирнов. — Пішли назад! Гей, куди ви там — «старички»? Ваші «старухи» ще трохи почекають! Всі назад! Кворум потрібний! Давайте сюди Комітет! Тягніть П'ятакова! Хай завтра ж іде до Оберучева вимагати зброї!..

Всі потовпились назад. П'ятаков якраз сходив з другого поверху — натовп захлеснув його, підхопив і, справді, потяг — задом наперед — назад: вперед!

— До порядку! — пручався П'ятаков. — Що трапилось?

В залі засідань вже нетерпляче гукали:

— Продовжувати збори! Слово товаришу Смирнову! Ні, Смирнов нехай наостанку, після П'ятакова! Іванова на трибуну!

Але трибуну вже захопив Боженко:

— Товариші! — гукав він. — Вношу пропозицію: не продовжувати зборів, а…

Обурені вигуки не дали йому говорити далі:

— Як не продовжувати? Для цього ж повернулись! Ти що — здурів, Боженко? Геть Боженка! Перекинувся!

— Товариші! — розмахував кулаками Боженко. — Дайте ж сказати! До порядку! Вимагаю партійної дисципліни! Ти чого репетуєш, П'ятаков Леонід? Цить, Примаков!..

Нарешті йому пощастило спинити гамір.

— Я пропоную не продовжувати збори… та цитьте ви, їй–право, що за безладдя? Не продовжувати, бо збори вже ухвалили резолюцію. А пропоную відкрити нові збори, чергові. І головою обрати Ваню–маленького, товариша Смирнова!

Пропозиція була зустрінута оплесками:

— Вірно! Нові збори! Смирнова на голову!

— Давай, Ванічко, сідай за столик, бери дзвіночок у ручку, відкривай засіданнячко!

Смирнов був маленький на зріст, мініатюрний, і товариші, коли дражнили його, всі речі, жартуючи, називали неодмінно зменшеними, здрібненими, неначе дитячими, іменами. Івана Федоровича це доводило до сказу. А роздражнити Смирнова зараз потрібно було доконче, бо тоді він робився скажений, і вже ніхто не міг встояти проти нього.

Збори ухвалили: добитись рішення Ради фабзавкомів міста, щоб відрядити завтра ж до командуючого військовим округом, полковника Оберучева, делегацію — на чолі з Івановим і П'ятаковим — вимагати зброї для робітничих дружин.

Сімнадцятий рік доходив своєї половини, від дня Лютневої революції минуло три місяці, але революція фактично тільки–тільки починалась. Соціалістична революція, до якої закликав Ленін і Центральний комітет. Її прагнув робітничий клас, і почин вона брала собі в самому авангарді робітничого класу — в партії. То був трудний, але великий почин, і попереду слалася йому не легка, але добра путь.