Наталена Королева - Quid est Veritas?

Майже заспокоєна вступила в своє крило палацу, де були її покої. Підійшла до дитини й довго дивилася на тільце, що не подавало жодних ознак життя. Нарешті, обережно торкнулася чорної ручки. Була холодна, але не туга, як буває у мертвого. Дитина була жива.

Заслонила лампаду екраном з напущеної темно-фіалковим пурпуром міки [321] Міка (в Україні ще казали «слюда») — м’який шаристий майже прозорий камінь (силіко— алюмніат поташевий, залізистий або магнезійний). , взяла ліру із золотисто-прозорої черепашини, кістяний плектрон [322] Плектрон — малий кістяний інструмент у вигляді тонкої пластинки, якою грали на струнах, замість торкати їх пальцями. і пішла з покоїв. Знала, що тільки в лавровім гаю зможе знайти собі спокій по цих несподіваних тривогах.

І справді, коли її обвіяло знайомим посвятним ароматом Аполлонових лаврів, свіжим, трохи гіркавим, але підбадьорливим, зітхнула вільніше. По зорях пізнала: до ранку ще далеко.

Тоді зірвала галузку лавра й почала жувати його листочки. Це певний спосіб на прояснення духового зору [323] Жерці й жриці Фойбоса-Аполлона звичайно перед віщуванням жували свіжі лаврові листки. . Тепер ще напитись із холодного, як сніг, джерела при Круглому храмі [324] Круглий храм, Rotunda — звичайно невеликий храм. , і тоді зможе побачити перед вівтарем бога, якого статуя вирізана рукою самого Аполлона [325] Так вірили в ті часи про бронзову статую таррагонського бога Аполлона-Абеліона. , в повнім води басейні пояснення Гелиних слів.

І знову відчула навалу тривоги, хоч і була призвичаєна жити переважно в атмосфері діючих таємних сил… Але, здалося їй, ще ніколи не стояла так близько до чогось неминучого…

Безсило сіла на півкруглу мармурову лаву під кипарисами, милими Аполлонові деревами.

Перед її очима розлягалося спокійне сріблясте море, а по ньому розстилав променисту доріжку пізній, бо вже на ущербі, місяць. Стояв низько над морем і виливав веселкову імлу на кришталевий вівтар світу — море… Заграва довкола місяця ставала яснішою, рожевіла, розквітала казковими небесними трояндами…

— Троянди з саду гесперид [326] Геспериди, міфологічні німфи, що стерегли десь у невідомих країнах «за межами землі» казкові «золоті яблука». … бо ж земля смертельних людей не знає такого рожевого кольору!

Зачарована жриця пила зором ніжні переливи й відтінки досить рідкого явища так званої «місячної веселки».

Аполлодора любила однаково барви й музику. Відчувала в них ритм, тонкі відтінки й гармонію, як у співі. Всі-бо прояви краси й гармонії, струни єдиної Аполлонової ліри, були вірою Аполлодори. Дух її звільнявся від щоденних турбот і підіймавсь у світ натхнення…

Раптом думкою пропливли Гелині слова:

«До болісної мети… дорогою, у якій сліз не обітре ніхто…»

Таємні слова! З яких світів прилинули вони? Якими духами підказані? Не свої ж бо слова говорило німе, темне тілом і духом дівчатко! Ці слова, напевно, пов’язані з явищем «місячної офіри на вівтарі світу», — як назвала жриця місячну веселку [327] Місячна веселка, явище дійсно дуже рідке й незвичайно чарівно гарне своїми переливами барв та сяйва. , якої досі ще ніколи не бачила.

Яка ж містерія відбувається там, на безмежних луках небесних просторів? І в ці тричі священні містерії дано заглянути їй, Аполлодорі!.. Чи збагне вона їхній сенс? Прочитає їхній зміст?

Здавалося, душа виривається з тіла, підхоплена виром вібрацій і барв. Хай же посвятна ліра постелить путь її духовного лету, коли вже надійшла хвилина!..

Легенько погладила струни. Вони ж немов ураз пізнали любу руку, що пестила їх, і відповіли лагідно, тужливо…

Взяла плектрум і вдарила міцно. І повним голосом озвалися струни…

Їхній спів немов зірвав з неба повінь зірок, троянд-літавиць. Мов рожеві сяйливі троянди з садів гесперид, падали вони вогненною сіткою в море… А невидима рука закидала все нові неводи… розсипала все рясніше дощ рожевих зірок… Нарешті, ніби спалахнуло від них усе навкруги: палав вогненним стосом місяць, а з ним небо й море…

Тільки ж місяць танув прозоро-блідий, нереально білий… чистіший і біліший за те офірне печиво, що його приносять у жертву Аполлонові, богові Світла Нествореного в дні великих Аполлонойих свят. А приладжують це печиво тільки руки чистої посвятної діви…

Ось!.. Горить він і тане на стосі троянд, облитих медом… Таємна офіра згоряє… щоб завтра знову відродитись…