Наталена Королева - Quid est Veritas?

Аполлодорині думки, вправлені до розгадування символів і таємних ознак, кружляють, як вогненні іскри, і тчуть містичні завої уяви:

— Троянди — символ любові… Мед — офіра мертвим… — ворожить жриця.

— Любов і смерть пов’язані полум’ям молитовної екстази?.. Хто ж може зрозуміти таємницю любові і смерті, Ероса й Танатоса [328] Ерос — бог кохання, любові. Танатос — бог смерті. Обох зображали крилатими, увінчаними і з смолоскипами в руках. ? Як можна їх зв’язати в одно?..

А з серця димом в’ється і співає не знати свята чи лукава думка:

— Згаси, діво, світло! — слова, сказані Гелою…

Аполлодора обірвала гру. Неначе відчула на собі пильний погляд.

Чий? Свого бога? Погляд був пильний, глибокий і… непривітний.

Може, сьогодні, вперше в житті, зневажила його блюзнірською думкою? Але, яке світло могло б запалитись, замість Аполлонового? Чи ж може світ існувати без світла надземних екстаз, натхнення, гармонії — світла, що не знає жодних тіней?..

Прудко оглянулась і стерпла. Храм був темний, як сон без видив!

Боковим поглядом помітила, що в Преторії засвічувалися світла… Пан вернувся з весільної гостини…

Оглянулась на храм: не диво, що не побачила там світла! Запона, важка й темна, щоб не налетіли кажани та нічні комахи, була спущена…

Море вже морщилося вранішнім усміхом, що його було втратило вночі.

Примари відлетіли. Думки швидко осідали на землю…

Аполлодора цілком вернулася до реального життя… Підняла ліру, шо була висковзнула з її рук, і пішла до своїх покоїв.

Гели на ліжку не було…

…………………

Як сни, з ночі прийшли дивовижні Каєві гості.

І як про дивовижні сни говорили про них раби й слуги таррагонської Преторії цілий день.

За час довгої відсутності панів служба звикла не дуже квапитись із своєю працею: не було для кого! Але, не втомлюючи рук, не забували давати працю язикам. Бо сказано: «Без співу й дрозд гнізда не мостить!»

А тут же було про що «поспівати»!

— Дивні! Такі ж дивні, людоньки ви мої, ці гості!.. Як жива Таррагона, таких тут ще не було! — хитала головою та розкладала руки сива Бельга. — Дарма що пішки, як рабів з невільничого торгу, привів їх наш пан… А от же, — підперла рукою зморщену щоку, — силою великою віє від них! І пан перед ними упадає, неначе й не знать, які вони великі!.. Не дурно ж мені снилось над ранком…

Домоправитель Барбатус спинив доглядачку невільниць:

— Бельго! Хай уже ввечері розповіси! А тим, що тобі снилося, не турбуйся! Знаєш-бо: вранішнім снам, як присягам закоханих, вірити не годиться! Я, он, не знаю, що казати, бо пан не визначив, у якій їдальні обід подавати! Не у великій же, де на п’ятдесят осіб подається!.. А їх усіх і з паном чи не буде дванадцять…

— Я тобі пораджу! — озвалася Бельга, що завжди й для кожного мала готову раду. — Звели в усіх менших ценаціонах [329] Coenationes, ценаціонес — їдальні. Звичайно в заможних римських домах було більше таких їдалень. Були, напр., «велика», «парадна», «інтимна», «родинна», «для меншого товариства», «на дві особи», «менша святкова» й под. приготовити… Де пан надумається, буде вже готово!

Раби гуртом переходили з одної ценаціони до другої. Несли обруси, посуд, квіти й… говорили, говорили…

Як звичайно, найновіші, найцікавіші відомості мала квіткарка фіорая [330] Фіорая була не садівничка, але невільниця, що мала обов’язок тільки прибирати квітами. Беларія. Про неї казали:

— Беларія — як дволикий Янус [331] Янус був бог з двома обличчями, на переді та на заді голови (на знак особливої пильності). Тому казали, що він одночасно дивиться і в минуле, і в майбутнє. : бачить і знає минуле та прийдешнє! Вона знає все!

— Ну, все чи не все, але трохи знаю… Казала мені їхня служниця Сара… Й повірити тяжко!

— Що?.. Що? — збивались усі в коло, поки не бачив Барбатус.

— Ідіть сюди!.. Барите! Бобусе! Бібаксосе!.. Швидше!

Ще Каїв дід завів для зручності порядок, що всі раби, належні до певної фамілії його маєтків, звались з одної літери. У таррагонській Преторії всі раби мали наймення, які починалися з літери «Б».

— … у них однаково, що пан, що раб…

— Як це?

— Це ж неможливо!

— Ех, та Беларія! Завжди вигадає таке… несамовите!

— Та цить, Бобусе! Хай каже!

— Кажу ж: Сара оповідала… Не відкупилась вона… Але її пані, ота красуня, що зветься Маріам, схотіла сама стати, як Сара…

— Невільницею? Що-бо ти, дівко, говориш! Застановись! — не могла втриматися Бельга, дарма що любила фіораю, як доньку.