Наталена Королева - Quid est Veritas?

— Ні, бабусю! Не те, невільницею, але… як би це сказати? Ну, схотіла з великої пані стати простою жінкою. Одяглась по-простому, всіх своїх рабів відпустила на волю, майно своє роздала… А, кажуть ті люди, великий маєток мала!..

— Та що-бо ви сьогодні? — хвилювався домоправитель. — Так і до вечора столи не будуть готові!

Але в іншій ценаціоні знову всі були біля Беларії:

— Учитель їхній, що навчав їх цього, був син Бога!.. Усе міг! По морю ходив, як ми по шляху. Єдиним словом, без лікування, привертав немічним здоров’я… Одужували навіть ті, що доторкалися його одягу!.. Та де! Маркелиного пана, того мудреця чи філософа Лазара, мертвого, аж на четвертий день по смерті воскресив! Єдиним словом!.. І на скалочки побитого Донатуса — так само…

Це вже здалося цілком імовірним і натуральним:

— Якщо син Бога, то звісно!

Звикли-бо були чути про уздоровлення Аполлоном-Зцілителем. Не було жодного скептичного голосу. Слухачів наповнювали радість і містичний страх.

— На Добру Богиню [332] Сирійська богиня, як у звичайно називали Bona Dea, Добра Богиня. ! — сплеснув руками домоправитель Барбатус. — Та що мені з вами сьогодні робити? Канчуків схотіли? Чи за ергастулами скучаєте? Вже й час обідати подавати, а столи й досі не готові! Вже хто-хто, а ти, квіткарко, таки дістанеш!.. Розповідає, мов той філософ на майдані!

— Не гнівайся! Я тобі все розповім…

— Та вже гаразд! — лагідно кивав головою Барбатус, що чимало почув про прибулих. — Але — потім! Тільки ж майте розум! Бачите-бо самі: не абиякі гості!.. Тож обід мусить бути урочистий, в порядку. А ви… — І лише махнув рукою.

…………………

По обіді Баритус приловив квіткарку.

— Послухай, дитино, попрохай ту… Сару, чи як їй на ім’я, чи не прийшла б до нас… на наше подвір’я [333] Мешкання рабів поміщалося звичайно в задній частині оселі. Двері всіх кубікулів (спалень) виходили на внутрішній двір, де посередині був водограй, тут раби вмивалися. Часами двір був обсаджений деревами, часто горіхами, бо запах горіхового листу відганяє мух та всяку комашню. … по вечері панів… у час відпочинку… Хай розповість… може, й таткові твоєму чимсь помогла б…

— Добре… Я вже про це міркувала… Проситиму… Вони всі такі добрі! Тепер сплять. Кілька діб без сну пробули між хвилями!..

Та не всі гості відпочивали.

У Каєвій канцелярії-таблінумі Магдалина розповідала про Юдею…

А Кай думками й серцем був далеко. Як годиться учневі філософів, прийняв з повним зовнішнім спокоєм вістки про останні дні Раббі…

Але голос його заломився, коли спитав різко:

— А що ж… батько?

Не смів і не хотів судити батька. Але відчув Пилатів злам…

Батько, Палат Справедливий, злякався доносів… Ірода!.. І це відсунуло образ батька немов у тінь.

А Раббі — жив далі. Чув його ніби ще реальніше!..

— Хіба ж Сократа знищили, присудивши його до смерті?..

Бачив погляд його очей, пригадав колишні рухи, колись зачуті слова…

— Учителю добрий! — вирвалося з уст, як тоді, коли вперше питав його про досконалість…

Але боявся пропустити слово з Магдалининих оповідань. Думка бігла паралельно з Маріїними словами…

Що ж залишилося від тієї запеклої ненависті юдейських священиків та Ірода? З хресної смерті?.. З… батькового зламання?..

Все ніби розпливалося у сяйливому німбі радості… світлої перемоги…

Насилу опанував себе й усвідомив собі, що перед ним «перла Тиверіади». Як не в’язалася тепер ця назва з постаттю цієї жінки, осяяної неземним спокоєм!.. Як він міг мислити про кохання з нею?

Нині ця думка здавалася йому більшим блюзнірством, ніж бажати кохання з дельфійською Пітонісою [334] Пітоніса дельфійська — пророчиця, що мусіла бути посвяченою богам, чистою дівою. або з Virgo Maxima, старшою весталкою [335] Virgo Maxima, «Велика Діва» — старша весталка. Весталки мусіли бути також чистими дівами. Провина проти цього шлюбу каралася погребанням живцем провинної весталки. храму Вести.

А повний незнаного раніш спокою голос Маріам розповідав:

— Коли ж слуги первосвящеників спустили в море нижче Тира нашу барку без весел і без вітрил, ми були раді, що скінчилися наші поневіряння. Глузуючи з нас, нам дали один на всіх хліб, а води дозволили налити тільки до посвятного келеха [336] Легенда провансальська й така сама іспанська. …

— Але як вам дали той дорогоцінний келех перських магів? — запитав здивований Кай.

— Убога мудрість людська! І марна людська обережність! Келех був схований у такій схованці, що тільки зрада могла його найти. Але Йосиф Ариматейський боявся лишити його в себе надалі. Знав, що Єгонатан заприсягся знищити келех, хоч би й за ціну свого життя. Тож коли я, маючи виїхати до Рима, прийшла до Йосифа попрощатись, Ариматейський просив мене взяти ту дорогоцінність до Рима. Щоб не залишилася вона в землі юдейській.