Але мене впіймали храмові слуги… Мій скарб викликав у них, як звичайно в юдеїв, забобонний жах. Бо чули таке всі в Юдеї, що келех принесли перські зорезнавці, великі чарівники, на загубу ізраїльську, бо ненавидять перси нарід ізраїльський, що визволився з перської неволі.
Священики й вирішили: щоб сплутати пророцтва магів, укупі з ближчими приятелями Раббі Галилейського потопити в морі той страшний келех… Мовляв, там ніхто й ніколи його не знайде!
Юдейська уява, сперта на матеріальному, бачила в келеху таємне й чарівне джерело, з якого Раббі, п’ючи з нього, ніби черпав свою силу; ніби й на останній вечері своїй потребував він того келеха в певності, що його силою визволиться від приготовлених йому передовими священиками страждань та смерті.
Тим-то вже давно розшукували й за всяку ціну хотіли знищити цей талісман східних магів.
Але даремно раділи, коли з глузливою лайкою відштовхнули від берега наш човен на гребені спінених хуртовиною хвиль. Саме священний келех, що його я тримала на переді човна, повів нас простою дорогою поміж хвилями до цієї землі. Повів, ніби рівною дорогою, хоч обабіч шаліла буря [337] Легенда провансальська й така сама іспанська.
.
Брат Лазар ще першого вечора розділив хліб між усіх подорожніх, згадавши останню вечерю Учителеву. Дав нам запити хліб ковтком із келеха. Ми гадали, що ця вечеря буде останньою для нас. Однак ранком угляділи, що келех знову повний, а на ньому лежить свіжий хліб.
Так минули три доби.
Ми не відчули ні голоду, ні спраги, ні втоми, ні найменшого почуття небезпеки. Не почували й потреби в сні, аж поки не стали ногою на берег.
Пливли ми, не обертаючись назад, не питаючи один одного про будучину, не укладаючи жодних планів. Вірили, що веде нас Раббі…
— А тепер залишитесь тут! — промовив Кай. — Усі мої землі й ця Преторія відтепер ваші! Сьогодні я повнолітній муж і можу без дозволу батьків виконати раду Раббі, якої не смів виконати «багатий юнак»!
«Ку-ку-рі-ку!» — кинув здалека з птичого двору півень, немов стверджував фанфарою тріумфу Каєву постанову.
В Магдалининій душі на мить затремтіла усміхом згадка. У пам’яті вже затерта, жевріла ще в куточку серця, лагідна й мила… Витанія!.. Мартине господарство… Поезія праці… І білий півень на цямрині криниці… Клаптик минулого, що вже ніколи не стане цілою тканиною пошматованого життя…
Заслона біля дверей швидко хитнулась, і в покій ускочила мала Гела. Аж сама зніяковіла від свого нестримного руху. Її очі світилися золотими кружальцями з-під темної бронзи повік.
— Що скажеш, маленька? — Магдалина простягла лагідно руку, щоб погладити дитину по голівці. «Вона німа!» — готувався сповістити Кай.
Але його випередив дзвінкий голос дівчинки:
— Я була коло вашого човна… що вас привіз… Мені звелено повідомити вас, що вже час у дорогу! Візьміть і мене з собою [338] З провансальської легенди про «святу Радіану» («світлосяйну»), що «була в дитинстві німою муринкою» й дістала дар слова, щоб сповістити Магдалину та її співмандрівників, що не мають вони залишатись у Таррагоні, але мають плисти до Камарги (острова на півдні Франції, де річка Рона (Родан у римлян) впадає в море, бо «там жде їх їхня праця».
!
Кай не здивувався. Хіба ж не бачив він, як Раббі одним рухом руки, єдиним словом відкриває очі сліпим, вуха глухим?..
…………………
Зараз по обіді мандрівники приготовилися до дальшого плавання.
— Спокій з тобою, Каю! — прощалася з молодим Понтієм Магдалина. — Сам Раббі підкаже тобі, що маєш чинити… Не ламай нічого в своєму житті! Залитись удома!
— Візьміть хоч золота! Весло… Їжу…
— Навіщо нам весло чи земні добра! — лагідно відповів Лазар. — Маємо віру!
— Але все-таки чогось попросимо тебе, Каю! — озвалася Магдалина. — Дай нам якусь тканину, щоб загорнути келех, як був він загорнений у Йосифа. Маєш щось відповідне?
— Маю! — зрадів Кай. — Найдорожче, що зберігається в лараріумі роду Понтіїв: дорогоцінний фломеум, наш родинний почесний пурпур!
І пригашеною зорею в руках Магдалини заяснів келех магів, загорнений фломеумом роду Понтіїв [339] З легенд про св. Грааля і з легенди про рід Понтіїв.
…
Сама ж Маріам знову стала з келехом на переді баркаса.
Вузькою стежкою між прибережними скелями вправно й просто поплив човен без вітрил і весел… немов поніс душі у вічність…
Як сон прийшли, як сон відійшли дивовижні гості Преторії Понтіїв, що стояла на землі Іберійській…
Читать дальше