Наталена Королева - Quid est Veritas?

Але, казала Сара, той «Раббі — Син Божий» жалів усіх… найбільших голодранців… І заочно зціляв… здалеку…

Дівчина прискорила ходи, майже побігла довгими коридорами панського будинку…

Ось покій, де стояв той дивовижний келех святий… Аби ж ще не прибрали кімнати!

Беларія так прудко відчинила двері, аж золотом гаптований обрус, що на ньому стояв келех, звівся від вітру. І наче впав на серце квіткарки.

Враз відчула полегшення. Враз ніби зникли гіркість і біль.

Он і ці білі троянди в низенькій вазі… Простягла руку. Взяла одну троянду, ту, що була до середини обернена, може, вона діткнулася келеха?

Схрестила на грудях руки, як невільниця перед паном. Втупила очі в місце, де стояв келех. Впала навколішки.

Спробувала вкласти в слова своє жагуче прохання:

— Негідна я, пане… Ще більше негідна, як той сотник… з Капернаума! Не слуга-бо, не хлопчик… а татко мій!.. Татко невільниці… в якої нема більше нікого й нічого в світі…

Решта втопилася у сльозах.

Тулилася обличчям до шовкової тканини, не зважаючи, що може замочити своїми сльозами…

Вчула аромат, що не був ані пахощами троянд, ані олеандрів, які стояли у велетенській вазі на підлозі… Найбільш підходила б йому назва: «аромат спокою»… Цілком зникло хвилювання. А серце наливалося не тільки спокоєм, але немовби й радістю…

Скочила на рівні ноги. Поцілувала обрус, вийшла з покою, замкнула двері та, як вітер, помчала до виходу…

Ще коли добігала до двору невільничих кубікулумів, побачила здалеку, що кілька рабів махали їй руками… Пролетіла, не спиняючись і не питаючи, що саме кричали. Ускочила у двір…

Біля фонтана, освітленого кількома смолоскипами, стояв Бонус… радісний, рухливий… цілком дужий!

Говорив… Довкола також усі говорили, разом. Хапали його за руки, сміялись із радощів, як діти [346] З таррагонської легенди про святого Бонуса. Є в іспанському римо-католицькому календарі й такий святий, невідомий на неіспанських землях. Є інші виключно іспанські святі, наприклад маврська дівчина свята Касільда, піренейська пастушка свята Наталена… Цікаво, що до цих невідомих в інших країнах святих можна додати ще й святу Орозію, що була донькою святої Людмили чеської. Орозія, послана як наречена іспанському (наварському) королеві, була замучена маврами, бо не хотіла перейти на магометанство. Зображають цю святу Орозію (мабуть, Евфрозію, грецьке ім’я, перероблене в Іспанії на «Орозію»), як святу Варвару: з келехом у руці та, часами, з блискавкою над головою. Цікаво, що за 31 рік, відколи я живу в Чехії, стрінула я тільки двох римо-католицьких священиків-чехів, що знали про св. Орозію. Та здибала я у трьох старих і двох нових книжках згадку про те, що у св. Людмили була донька Орозія. В Мельнику, де я живу від 1929 p., в місті, де народилася й жила св. Людмила, де є замок і костел, збудований нею, ніхто не знає про св. Орозію. …

— Тату!.. Негідна я…

Беларія була б упала на обличчя, коли б її не підхопило кілька рук.

Барка галилейських вигнанців так міцно врізалась у берег, аж увесь її корпус затріщав і здригнувся…

— Як похребтина, коли тіло розбивається об каміння! — болісно перебігло в дусі й по тілі Донатуса.

Знав це почуття із власного досвіду й забути його не зміг би.

— Ані по смерті!

Стоячи при кермі човна, він чекав, поки дійде черга й на нього поставити ногу на східці, щоб вступити на цю невідому землю.

А вона розіслалася оксамитом свіжих лук… Лежала островом, широкою рівниною, охопленою рукавами могутньої зеленоводої ріки.

Величавий Родан [347] Родан, сьогодні Рона. уходив помалу в морські хвилі, достойний, поважний, як володар, що вступає в купіль. Смарагдовий острів відбивався в дзеркалі ріки й забарвив собою її води до дна.

Однак він був тільки порогом до суходолу, що простягався широким простором аж до обрію…

Гурток пастухів здалека дивився на чужинців, як вони причалювали до його землі.

Прибулим не було тяжко порозумітись із тубільцями: кантабри та кельт-іберійці [348] Кантабри (борони Боже, не кентаври!) та кельт-ібери — прадавні народи, що населяли Іспанію та південну Францію (Гасконь). Кельти, прадавній нарід, що населяв у передісторичні часи майже всю середню Європу. Потім відсунувся до Галлії (Франції), Іспанії та аж до Британських островів. Ібери, найстаріший з народів Європи. Населяв Іспанію, південну Францію та частинно Італію. Всі ці народи були підвладні Риму, тому мусіли знати латинську мову та трохи грецької, яка вживалася серед римлян, а головно серед мандрівних грецьких торговців. розуміли однаково і латинську, і грецьку мови. Перемішували співні гелленські слова та чітко закреслені дзвінкі вирази латинські, неначе сплітали троянди Геллади з металевими лаврами Риму.