Наталена Королева - Quid est Veritas?

Тепер же сипала новини, розповідаючи про все, що бачила й чула в мандрівці до Массілії. Але найбільш вболівала над тим бідним людом, що не має життя через страховинну потвору, звану Тараскою…

Із ставка друїдів, чорного-пречорного, вийшла ця Тараска на згубу людям і нищить усе: врожаї, працю, спокій… А люди знищити потвори не можуть! Один-бо на бій проти неї не станеш. Вона кожного враз би здолала! А гуртом годі! У тім-то й чари, що побачити потвору можна тільки сам на сам [368] З легенд про Тараску. ! А вже двоє людей разом бачити її не можуть!..

Ставок же заклятий, ще й печаткою прокляття припечатаний! Бо сховано на його дні золото дельфійської святині, те золото, що його нарбонезькі бойовики здобули й привезли в дар богам своїм. Але друїди звеліли вкинути в ставок той скарб здобутий [369] Друїди, може, єдині з жерців усіх часів, що погорджували золотом, і не тільки самі його не приймали, але й своїм вірним не дозволяли його брати. … ще й прокляли той скарб прокляттям лісовим і водним, мовляв: «Насильством той скарб здобутий і як дар не з любові, а з пихи принесений [370] З легенд тулузьких. «Чорний ставок» є недалеко від Тулузи. як «дар на храм» не придасться.

Не раз і не два пробували люди, на золото ласі, з глибини той скарб дістати. Але така зла доля переслідувала цих необачних одчайдухів, що й до смерті вже вони спокою не мали.

Не дурно ж і приказка є: «Habet aurum Tolosanum!» [371] «Habet aurum Tolosanum» — «Має тулузьке золото». Така приказка була, дійсно, у римлян. — щоб означити, що цій людині не щастить ні в чому… Але цього було мало! Щоб людей проклятим скарбом не спокушати, викликала друїдська мудрість із глибин Чорного ставу потвору Тараску. Щоб над проклятим золотом вартувала… Потвора вартує, але ж несита така, що неймовірні шкоди людям довколишнім робить…

…………………

І минула Пасха…

Але ж, як колись учні емауські, так само не впізнали Вчителя серед них присутнього і учні нарбонезькі та галилейські… Сподівались-бо його живого тілесними очима побачити!..

Але заспокоїлися від слова Лазаревого й розійшлися до своїх осель. Готовилася відійти й Маріам, тільки не до тої пустині… не до печери Святого Бальзаму…

Казала:

— Кличе мене стежка, що розгортається перед зором моїм… Бачу її… Хоч і не відаю, куди провадить!..

І пішла сама.

Малу Гелу залишила з Мартою, Лазарем та нині вже старенькою Маркелою з Массілії…

Не затримували Лазар із Цартою сестри. Здавна знали: шляхи їхні різні! Та й самі вони дуже неоднакі!

Але як тільки Маріам відійшла, настирлива думка вгризлась у Мартине серце:

— А що, як на самоті, з келехом з святим у руках, Магдалину зненацька нападе ота страховинна Тараска? Люди келехові не страшні. Але ця диявольська потвора?..

І, доручивши опікування оселею Маркелі, Марта вирішила бодай трохи відпровадити сестру:

— Двом-бо потвора не об’явиться!

Але, хоч як швидко Марта йшла, аж до вечора сестри не наздогнала…

Переночувала під низьким дубом, мов у зеленому курені. І вдосвіта на другий день верталася сумна додому…

Занурена у свої думки, вчула в шелестінні вранішнього вітру тихі знайомі слова:

— Марто, Марто! Турбуєшся багатьма речами…

Затрималася. Широко розплющила очі… Тепер ці слова зробили на Марту незрівнянно більше враження, ніж тоді, коли безпосередньо чула їх від Раббі в Витанії…

Пригадала, що Раббі ще тоді додав:

— А єдине тільки потрібне…

Що ж то за «єдине»?

Милосердя?

Скільки пригадує, свідомо ніколи Марта нікого не лишила без підтримки, помочі…

Добрість?

Чи ж не казали свої й чужі, що вона, Марта, «добра, як хліб»?

Пильність?

Таж саме за цю пильність картали її і сестра і брат… навіть сам Раббі!

Так занурилась у свої думки, що аж у пам’яті її затерлося, куди й чого вона йде!

І раптом стала, як укопаний у землю стовп. Уся кров ударила в голову. Аж опалило її! Дихнуло, мов із печі, що в неї мають саджати хліб!

А за мить мертвий погляд зелених невиданих очей, як озерця великих, заморозив Марту…

Із близької хащі, саме напроти Марти, виткнулася велетенська огидна, потворна голова… Нагадувала лев’ячу, але мала роги, подібні до буйволячих. Помалу висувалось і важке, смугасте, ніби тигрове тіло…

Ось уже гребе потвора землю великими ратицями… І хвіст, як жива гадюка, аж свистить, звиваючись над велетенським тілом [372] За тарасконськими легендами. .

Усе чисто так, як говорила Сара, опис Тараски за людьми повторюючи.