Наталена Королева - Quid est Veritas?

Якою справді божественною гармонією бриніли б струни тієї справжньої Орфеєвої ліри приязні, безперечно принаднішої від шалу палкого, але скороминущого кохання! Які чарівні й неминущі світи незнаної глибокої мудрості, необмеженого знання, глибоких таємниць міг їй показати той аргонавт духа!

Таж на досяг руки мала це все Маріам… у себе вдома! Оточена гармонією, яку може дати незалежність багатого з мистецькими нахилами, обдарованого різними здібностями й так освіченого духа, що безумовно прагне до щастя! Сама доля подавала їй до уст ту чару духового життя, за яким вона тужила!

А вона відштовхнула той келех знання й мудрості, що дає найповніше щастя мудрецям, які не потребують від світу вигод до життя, похвали та скарбів — лише єдиного: «Не застуй мені Світла!»

Чого пішла вона пустирями життя? Чому подалась у ті чужі їй ліси з… келехом мрій, келехом, опряаеним чарівними легендами, але такими невловними, що губляться десь у снах людей про цілком неокреслену й розпливчасту річ, про «ідеал»!

Що знайшла вона на цій дорозі, на якій сліз не обітре ніхто?!

На мить Магдалинине серце стало пересохлою криницею, з якої марно силкуватись витягти бодай одну-єдину краплину води.

Келех тремтить у руках, уже майже не падає з нього світляна стежечка-промінь… Згасили її майже цілком нерозумний жаль за неповоротним минулим та сумнів, чи не помилилась у вибраному шляху.

А келех став тяжкий, як ярмо… добровільно взяте…

Чому Маріам тут?.. Хіба не уникала вона всього, що тільки здалеку нагадує залежність, відступлення від своєї волі заради чужої?

І ось, добровільно, сама взяла на себе цей непосильний і химерний тягар! Яке затьмарення, яке безумство зайшло на неї, що вона кинула життя, таке радісне, щасливе! Так, так, щасливе!

Імла згусла так, що стала одною липкою масою, яка, мов погребним саваном, обвивала Магдалину.

Усвідомляє собі: ще один обхват цих завоїв, і вони так міцно притиснуть їй руки, що келех неминуче випаде з її стерплих рук!

Що ж! — звучить глузливо голос чи думка, Магдалина не могла б цього сказати! — Постав келех на камінь! Не бійся! По нього враз прийдуть ті, «хто має прийти»! Пригадуєш, як пророкувала мала профантида Гела? А сама вертайся додому! Ти ж у повному розквіті сил! А твоя освіченість саме дозріла…

Маріам чує, як одна її рука вже зовсім заклякла…

Раптом уся її постать випростувалася.

— Ніколи! Мені довірено келех. Я й понесу його, бо взялася нести його з власної волі!

І чує Маріам, як вимотується з імли її постать. Бачить, як знов розсвітлюється в її руках келех, мов світильник, наповнений оливою. Горить під Понтієвим фламеумом не рожевою зорею, а живим пурпуром живого серця… Як розсвітлене серце, палає він. А перед ним рівною свіжою стежкою стелеться шлях уперед і вгору!

У цім теплім сяйві серця-келеха швидко звиваються пелени імли. Змотуються клубками. Спадають униз у безодню…

Магдалина тільки тепер помітила небезпеку. Заглибившись у думках, без освітленого шляху вона дійшла до самого краю скелястого берега ставу, чорного, непроглядного, як відвічна ніч, нерухомого, як смерть.

Ще крок — і скінчилась би її мандрівка!

— Це ж той проклятий ставок, що про нього оповідала Сара! — пізнає Магдалина.

А темні глибини відповідають їй тихим шепотом:

— Так! Ти не помилилась. Це «Чорні води» друїдів [383] Легенда про «Чорні води» друїдів та дельфійські скарби зібрана авторкою в околиці Арієжа (Ariege). Але згадують її також латинські та грецькі автори. Тільки одні подають, що сталося це після здобуття Дельфів року 279 перед P. X. Інші відносять це до р. 70 по P. X. Тут можна прийняти, що це сталося двічі. Але мешканці Арієжа, звичайно на основі переказів, одноголосно твердять, що це сталося «ще як Христос не народився»! …

А ставок зненацька спалахнув, зробився блакитним, прозорим, як блискучий берил… Аж до самого дна все видно, як у скляній чарі… Гори самоцвітів… архитворів мистецтва, яким не може бути і не встановлено ціни…

Таки ж Маріам бачила у своєму житті дорогоцінні речі!

Магдалина схилилась над водою. Їй здалося, що золота рука золотого Аполлона діткнулася золотої ліри, і з глибин попливла ледве чутна мелодія.

Обличчя всіх дев’ятьох золотих муз радісно дивляться на Магдалину, а вухо ловить вірш Сафо, «десятої музи»:

— Дельфійські скарби!.. На досяг руки…