Наталена Королева - Quid est Veritas?

— Візьми — будуть твої!.. — шелестить хвиля об берег.

Маріам усміхнулась:

— Тут? На цих вершинах? На цій самоті?.. Золото має ціну, лише коли воно є оздобою поточного життя, між людьми, що його цінять!

Маріам зробила кілька кроків на освітлену стежку й обійшла ставок друїдів, що знову згас і зчорнів…

…………………

Ясно світить келех, легко йдеться вперед Магдалині.

Оглянулась. Лише за нею імла! Але вже лише три примари її клубляться…

Оглянулась на другий бік. А коло неї, близенько так, стоїть Біла лікорна — одноріг! Той, шо перебуває тільки на недосяжних висотах… Живе, п’ючи тільки тишу, а споживає тільки святий, нічим непорушений спокій, блаженний мир [384] Піренейська легенда про Білу лікорну-однорога. …

Вогненним мечем виблискує єдиний ріг посеред чола однорога. Нечутно ступає кришталевими копитцями звір, казково прекрасний…

Зненацька повертає до Магдалини свою тонку граціозну, немов рукою великого митця вирізьблену, голову.

В очах лікорни, блакитних, як квітки барвінку, Маріам читає, мов у диптихоні: «Носії Святого Світла приходять у світ, щоб збудити його з мертвого сну саме тоді, коли той сон доходить до стану сну смертельного — без думок, надій і прямувань вперед!..»

Блакитні очі лікорни повні нелюдської мудрості.

І така прекрасна ця срібно-кришталева тварина, що Маріам простягає руку, щоб її погладити… як гладила колись свого білого павича!..

В одну мить встали довкола привиди, але не людей — тільки речей, що їх колись любила! Дрібні частинки того цілого, що становило колись її світ, — нею витворений, вигладжений, згармонізований… Як там жилося приємно!

Відчула навіть легкий аромат того нечуваного нарду, що його Сара не посміла поставити ніде-інде, як з богами в лараріумі…

І знову пролетів по устах Магдалини усміх співчуття над цим світом забавок!..

Бо чим була тоді сама Маріам, тиверіадська гетера, як не примхливою дитиною, що потребує від життя тільки забави!..

Пурхнув усміх і зник разом із ближчим до Магдалининого рамена імлистим привидом її колишнього житла.

Дві примари ще не відступають… але вони вже не турбують Маріам! Сни землі! Мрії приземних долин!..

З-за скелі, високої, як вежа, майнула людська постать… Зникла, з’явилася знову…

Магдалина встигла доглянути тільки довгі білі жіночі шати…

На такій вишині?.. Хіба друїдська віща діва, хоч Маріам уже досить довго прожила у нарбонезькій землі, щоб знати, що друїдські жриці носять чорні шати, а не білі — як скрізь усі жриці на світі [385] Друїдські жриці, дійсно, носили тільки чорну одежу, дарма що у всіх французьких підручниках та на шкільних святах і під час «роздачі оцінок» (авторка-бо від 10 років життя аж по університетські дипломи студіювала у Франції) завжди друїдські жриці зображалися в довгих білих шатах, з зеленим вінком, на голові, як римські весталки! Певно, це робилося на основі записок Юлія Цезаря, який не бачив ніколи жодного друїда. Бо друїд Дівіак, єдиний, якого описує Цезар, «ніколи не розставався з своїм щитом і мечем»… що їх жоден друїд не смів носити! Бо друїди осуджували війну, їхніми присягами-шлюбами було їм заборонено носити зброю і вбивати… отже, певніш за все, той друїд Дівіак був таким самим «друїдом», як… І сам бойовий Цезар! Він лише прикидався друїдом! .

Магдалинин погляд біжить і губиться в накопичених майже до неба скелях.

А сама Маріам уже ступає лабіринтом підземних печер та переходів, проритих у нетрях гір…

Келех кидає рожевий німб і немов замикає Магдалину у світляному колі.

Але ж мерехтіння потоками спливає й немов скапує із стін печер…

Спочатку бліде, воно розгорялося все дужче. І раптом вибухло таке сліпуче, що Маріам аж заплющила очі…

Печера… ні, велетенська зала в кам’яних масивах була більша за арени амфітеатрів… Ціла вирізьблена з сяючих веселок сталактитів…

Тяжко дивитися на вири, каскади, потоки ясу, що заливають до найменших заглибин цей сталактитовий ліс…

Згори високо-високо, ніби під самим небом, широким потоком зривається водоспад… Могутній, бурхливий, він летить, кидаючи пригорщі самоцвітів, розсипаючи зерна берилів, смарагдів, шум діамантів та перел [386] Усі ці образи взяті не з гарячкової фантазії авторки, але це дуже слабе зображення в словах того, що вона бачила в підземних печерах Арієжа, в Ломбрів, коли вона в молодості «ганялася» за легендами про святий Грааль та Гору Спасіння, Montsegur (Монтсепор) на півдні Франції, та Monserrate (Монсеррате) в Іспанії, де, за легендами, був схований св. Грааль. Правдоподібно, обидві ці гори спаєні підземними ходами. Авторчині «приятелі», іспанські цигани-контрабандисти, не раз пропонували авторці цих рядків провести її «без віз» з Іспанії до Франції. Але тому, що це було ще до першої світової війни, в якій авторка дістала два військові «георгіївські» хрести «за храбрість», то ще не випробувана храбрість авторки, тоді лише двадцятилітньої дівчини, на таке підприємство не зважилася… …