Наталена Королева - Quid est Veritas?

Приголомшені невиданою повінню світла Магдалинині очі ледве схоплювали контури двох монументальних саркофагів-гробниць, приміщених обабіч вівтаря.

А поперед нього під сталактитовим сліпучим склепінням — трон із самоцвітів… Трон, що його напевно не мав ані наймогутніший із володарів земних [387] Все це дійсно є в печерах Ломбрів, тільки зроблене не руками людей, але самою природою. А Сіліуса Італікуса авторка читала вже далеко пізніш, ніж все те бачила власними очима. !

Дивний приголомшливий образ!.. Однак він ніби знайомий Магдалині…

А з глибокого кутка пам’яті, немов скриб із давніх анналів, ця пам’ять вичитує… колись читане!.. Так, так! Саме тоді, коли вибиралася до Ариматейського, на бажання Марти, по келех атлантів..) читала… у Сіліуса Італікуса!.. В його новій поемі… Так описував у тій поемі Сіліус Італікус гробницю володаря Бебриксів та його доньки Пірени…

Нестримна, як цей потік, що вічно плаче тут за нею, кинулася Пірена з гірських вершин додолу, шукаючи Геракла та його кохання… Але знайшла собі смерть… Ще й тіло її оглодали дикі звірі… Тільки наймення своє лишила цим горам Піренеям, що їх Геракл накопичив на могилі закоханої Пірени.

А на казковому троні вже з’явилася постать…

— Пірена?.. Її тінь?..

Чому ж золото вогненних кіс, мов ауреолом, оточує її голову? Чому прикрите білим завоєм… як у самої Магдалини?..

Поглянула в обличчя — і відсахнулась: бо, як у дзеркалі, побачила свій власний образ!

Двійник!.. З тіла і крові — двійник! Помалу простягає до Маріам руку й цим рухом ніби розсуває стіни велетенської печери…

Вони зникають. А з ними — і гробниця, і потік…

Пересіяне легкою хмаркою місячне сяйво падає свіжою росою, дотикається Магдалининого чола, немов ніжно гладить його…

А Маріам чує свій власний голос:

— Оглянься! Бачиш: пропав за тобою слід твого шляху. Бо ж із висот, до яких прямуєш, можна впасти й розбитись… Не задержить, не підтримає тебе жодна сила… Зійти відціль, щоб «вернутися додому» — неможливо…

Магдалина оглянулась: довкола гострі скелі, кам’яні стіни… Між ними нема стежок, якими могла б зійти людська нога… Тільки кам’яні гостряки, високі гребені випинаються до неба… немов силкуються розпиляти його!

Аж не може збагнути Маріам: як же вона прийшла сюди?

Вітер жене невловні хвилі повітря і розвіває завої двох жінок, що стоять над бездонним проваллям. Обидві — одна й та сама Марія Магдалина.

Тільки в одної в руках — келех. Друга не має нічого.

У прозорих очах тієї другої, що без келеха, прохання й сум. Але її очі непорушні. Не ховаються під лагідну тінь повік, не міняють виразу.

— Хто ти? — зривається з поблідлих уст Маріам.

І раптом розуміє: вона — сліпа!

А та друга, не міняючи виразу очей, відзивається тихо: — Я твоя власна сліпота!.. Пітьмою-бо шукань приходять до Світла…

Промовила й зникла… А з нею розвіявся ще завій імли…

Магдалина йде все вище…

Глянула… А там далеко, у глибині, вмостився світ у місячних проміннях і спить у сяйві снів… — «снів землі»!..

— Світ — то велика кратера… велика посудина, що в ній змішані п’янливе вино й кришталево чиста вода! — прошепотіло Магдалининою думкою.

Прозора тінь торкнулася Магдалининого обличчя. То вітром кинуло легеньке покривало!.. Притримала його рукою й оглянулась…

Із синіх тіней виступило… немов дев’ять чорних муз, бо ж не білі, а чорні на них туніки, як на друїдських жрицях. Мов хор з Есхілових трагедій!

Уклонились поважно, врочисто і стали, як почесна варта, по чотири з боків, а дев’ята, закосичена дрібними листочками омели, опинилась попереду Магдалини й повела за собою когорту муз!

Нерухомі, безмірно великі скелі обступили прудкий потік. Роззявили пащі гірські прірви та, ненаситні, пожадливо п’ють мелодію води… А вона кидає снопами ніжних звуків, що гуртом зливаються в голоси громів… Аж тремтять провалля!

Але слухає того стихійного співу і старий бард-співець… Схилився сивою головою над білою із слонової кістки вирізьбленою арфою… Виглядає, як мистецька скульптура, вимодельована рукою Часу…

Бард углядів Магдалину. Але наслухає співу вод. Ловить його, зачаровує у свої струни…

А мовчазні чорні музи приготовляють багаття…

Чекають, щоб запалити його аж тоді, коли сім посвятних зір, Ursa Major [388] Ursa Major — Велика Ведмедиця. небесного «воза Абеліонового» [389] Іберійська назва того самого сузір’я. відіб’ються в сімох заглибленнях-мисах, вирубаних у кам’яному вівтарі й наповнених дощовою водою, як кажуть друїдські приписи [390] Друїдські обряди. .