Наталена Королева - Quid est Veritas?

Полум’я прокинулося, юне й буйне, як молодість. Воно жартує і рветься догори…

У ту мить, як сім зір Великої Ведмедиці увійшли в люстральну воду вівтаря, бард заспівав.

А перед вівтарем з’явилася дівчина, майже дитина, накрита довгою наміткою, та двоє молодих жерців. До них підійшов і старий бард.

— Saosyat! — вилітає птахом з сіті п’ятьох голосів невідоме Магдалині слово, яким кличуть друїди того, хто в образі Нествореного Світла прийде на цей світ, щоб не залишилися сліпими в пітьмі ті, що чекають Світла [391] Із друїдських обрядів. .

Співає сивоволосий бард:

Доспівав старий бард і метнув свою арфу в багаття.

За ним наблизилась до вогню жриця. Скинула з себе намітку й постелила її на вогонь.

Дівчатко, що мало стати віщою дівою, відрізало гострим блискучим лезом пасмо свого довгого ясного волосся й кинуло в полум’я. Воно знялося вогнистим язиком і полетіло вгору.

Один із жерців пустив димом свій плащ:

— Не в одежу тіла — у безсмертність хай одягається дух!

Знову приступив бард і подав іншому молодому жерцеві бурштиновий келех:

— Збери до келеха попіл спалених речей [393] Із друїдських обрядів. ! — промовив. — Цей бурштин є зв’язком теперішнього світу із давно згаслим, від якого лишився тільки попіл. Бо все, що маємо сьогодні, колись почалося… А бурштин — лише мертвий фіміам [394] Із друїдських обрядів. .

І бачить Маріам, як розпливаються снами-привидами дев’ять чорних муз… жерці, жриця, дівчатко… вівтар і посвятний вогонь…

Тільки бард-співець залишився біля Магдалини. Схилив голову й озвався:

— Прийшов нам час відійти. Рушимо в країни, де людські душі ще такі близькі душам лісів і потоків, що здібні розуміти тільки їхню мову. Бо більшого не здолає прийняти їхній занадто ще молодий дрімлючий дух…

Вранішній промінь пробудив-освітив сонні в пітьмі сталактити.

І вони запалали, як вогні смолоскипів, знерухомілих ще перед тисячами літ… Засяяли скам’янілі вогні водограїв, засвітились іскристі колонади.

Магдалина вбирала цілою істотою цю сяйливу красу.

А душею швидко-швидко пролетіла згадка про те, що чула від римлян про таємничих друїдів:

«Вони несуть перше проміння релігії й науки ледве ще пробудженому людському духові. Подають перші початки культури таким способом, яким ці напівпробуджені ще людські інтелекти можуть її прийняти.

Коли ж ці примітивні душі починають думати, проявляти ініціативу, жити вже людським розумним життям, а не піввегетативним, друїди відходять. Зникають так само таємничо, як і з’явились. Хоч ніхто їх не переслідував і не гнав».

Куди ж ідуть вони? Куди зникають.? Того ніхто не знає.

Але знаходили друїдів та пам’ятки по них лише в дрімучих лісах [395] Найдовше друїди задержалися, ба майже до XIII століття, в лісах Литви. , у диких, непривітних горах [396] У Піренеях. , на суворих морських берегах [397] У Бретані (Північна Франція, не «Британія»! Хоч і там були.) північних морів…

…………………

— Як зветься те місце, що на ньому стою? — злетіло нарешті з Магдалининих уст.

— Castellum Montis Securi [398] Montis Securi, власне: Гори Помочі. , Замок Гори Спасіння звуть римляни ці неприступні гори. Mont Salvat [399] Mont Salvat, Гора Спасіння, провансальською мовою. зватимуть дальші людські покоління це місце… Зватимуть у співах, легендах, коли вже й само слово «друїд» стане казкою!.. І зник друїд, сам як срібна казка, в золоті ранку…

Розплився останньою хмаркою опалевої імли…

Магдалина лишилася сама, в самому серці Гори Спасіння [400] Провансальські й русільйонські легенди про Марію Магдалину говорять, що вона довший час жила на горі Montsegur. Назва, перероблена з латинського Mons Securus. Там нібито сховала келех св. Грааля. «Грааль» — також провансальське слово, «gresal» (грезаль), якого донині вживають у Провансі. Означає воно «посуд». Гора Montsegur грала велику роль за Альбігойської війни (XIII століття). За легендами, там сховано скарби альбігойців, що їх звали ще «катари» (Cathares — чисті). Але серед цих скарбів найдорожчий був св. Грааль. Однак його «вивезли підземними ходами» аж в Іспанію (це не так далеко!), де сховали у горі Монсеррат… То ж ті «ходи» існують! Чому я цікавилася ціле своє життя цим св. Граалем? Бо не за легендою, але цілком документально історично, один із далеких предків моєї матері, альбігоєць Гільєльмо де Кастро, втік на Україну. А в XV столітті в Україну прийшов ще інший предок, де Кастро — Карлос. Його історію я розповіла в повісті «Предок», виданій та вже вичерпаній (р. 1937). Чорновик рукопису маю. Рід де Кастро, нащадків Гільєльмо, існував ще в Україні перед першою світовою війною. Я їх знала. Були вони добрі католики й ображались, коли їм хтось нагадував альбігойців. Я також добра католичка. Саме тому й цікавлюсь св. Граалем та альбігойцями. , звільнена від останньої примари, що переслідувала її, — від минулого!