Наталена Королева - Quid est Veritas?

Скрізь по високих узгір’ях, як лави побожних прочан, що прагнуть піднятися усе вище до неба, пнулися терасами старезні велетенські дерева. Вони панували над цілою місцевістю.

У маєтку, відповідно до розлогості приналежних до нього лісів, ланів і пасовиськ, були просторі, великі будинки. В них вміщалося багато людей, бо ж великі земельні простори потребували робочої сили.

Панський дім стояв, як було тодішнім звичаєм, серед будівель. Немов храм посеред військового табору! І дійсно, маєток дуже нагадував собою військову колонію. Весь денний порядок праці й відпочинку розплановано так, як вояцькі вправи по таборах.

І це сподобалося Пилатові.

Гадав: поки розіслані скрізь посланці привезуть відомості, де може бути Магдалина з келехом магів, він згадає свої молоді літа й буде сам керувати працями маєтку. Але швидко виявилося, що землі, яких Пилат взагалі раніше ніколи не бачив, тепер не потребували його особистого нагляду.

Залишалося погодитись із давньою сентенцією колишнього приятеля й друга з молодечих літ, Руфа з Таррагони, який говорив:

— Земля — як жінка: коли її покинути, хоч і ненадовго, вона стає чужою!..

Тим часом кожен роданський villicus [412] Villicus — управитель. того чи іншого фільварку був такий відданий своїй праці й так вправлений у найменших подробицях господарювання в тутешніх обставинах, що без очевидної шкоди для справи їх не можна було не тільки усунути, але навіть коректувати.

З перших же днів господар переконався, що всі його розпорядження були шкідливі й не відповідали місцевим умовам. А Пилат твердо тримався засади, що неуспіх всякого приватного підприємства, особливо ж аграрного, є явною шкодою для держави, чого добрий civis romanus [413] Civis romanus — римський громадянин. не може собі дозволити.

Пилат, що був так дуже призвичаєний до безперестанної праці, несподівано залишився безчинним глядачем, без власного субстрату, без своєї стихії, всіма покинутий… Уперше в житті почув себе дійсно старим, нікому і ні на що не потрібним!..

І погас.

От прогуло над головою, як вітер, минуле вже життя… Вилилось бурхливим потоком, зриваючись із стрімких скель, лишаючи на ущелинах шумовиння, а на дні — гіркий осад і оману…

Що ж лишилося у басейні життя? Пригорща каламутної, багнистої «води життя», що просочується далі… Затримувати її марно! І… чи ж варто?

А скільки було проектів, планів, мрій!.. І тепер, може, найприкрішим здавалося саме те, що більшість тих планів, проектів, мрій здійснено доцільно, продумано, з користю для себе, своїх близьких і держави…

А от же, виходить, ніби все це було непотрібне… марне… безглузде!.. Ні він, ні його родина не користуються й ніколи не скористаються його надбаннями… А Рим? Мав би це все й тоді, коли б Понтія Пилата взагалі не було на світі!..

Були то тяжкі думи… Але чи не найтяжчою була думка про Прокулу…

Її відсутність підкреслювала чорною лінією жалоби повноту його самітності й опущеності.

Але виходу не було.

Вимагати її повернення? Римський патрицій та eques [414] Eques — лицар, титул шляхетного римлянина. не міг собі дозволити цього! Завернути можна хіба рабиню — але не матрону.

Просити? Як Катул [415] Кай Валерій Катул — славний римський поет (помер 87 р. до Р. X.). — Лесбію [416] Лесбія, справжнє ім’я — Клодія, оспівана Катулом і невірна йому коханка, що покинула його. ? Це не личило ані його вікові, ані його гідності.

А втім, Пилат знає Прокулу! Знає й те, що вона ніколи не забуде і ніколи не простить йому його зламу.

Юдей Йосиф з Ариматеї, один із найближчих приятелів Раббі Галиленського, простив Пилатові його злам, хоч цей злам привів до смерті його, Йосифового приятеля, Раббі…

Але Прокула?

Прокула цього зламу ніколи не простить! Дарма, що нікого з її близьких цей злам не привів до смерті. Але… скинув Пилата з п’єдесталу, на якім він стояв для Прокули!..

Кай?

Для кожного юнака життя починається тільки від нього самого! Від хвилини, коли він самостійно, як юний орач, покладе свою руку на плуг життя!

У нього своє щастя, свій світогляд, свій світ!.. З його листів, аж надто нечастих, стриманих і з виразним підкресленням синівської пошани, Пилат вичитував ненаписане: син, як і дружина, перестав бачити в ньому взірець для себе.

Причина? Злам! Упадок з п’єдесталу!..

І от, як старий пень, що з нього виріс молодий і сильний паросток, Пилат може мовчки трухлявіти в своїх неоглядних лісах…