Наталена Королева - Quid est Veritas?

Чекатиме, поки не вдарить у нього грім… або поки сам собою не спорохнявіє. А вітер рознесе його безвартісну порохню… Отож, як старому пневі, родиною йому міг бути тільки ліс…

У ньому знаходив Пилат повну самотність, інколи протягом цілого дня не говорячи ні до кого жодного слова…

В нечинності та зневірі в життєву мету, Пилат швидко трухлявів… І в міру, як слабшало в ньому бажання жити, міцнішали немочі, яких не поборював, поки вони були тільки в зерні. Ще недавно твердий, грізний прокуратор Юдеї з кожним днем ставав тихіший, безпомічно слабший. Був, як безнадійно хворий, що для нього ясне одно: незабаром прийде кінець.

Останнім листям обсипались думки… Навіть уже не тяжіли журбою чи болістю! Були безвартісні. Справді, як сухолист, що йому вже ніхто й ніщо не може повернути ні життя, ні барви…

— Ніхто й ніщо! — промовили Пилатові уста.

І звук власного голосу пробудив його до дійсності.

Пилат був сам, як і завжди тепер. Не хотів бачити коло себе нікого, навіть свого лікаря.

Однак чутке вухо виявило чиюсь присутність у шелесті зелені, що обвивала терасу.

Пізнав раба Едуена, одного з тих небагатьох, що не були відпорні панові та що їх послуги він приймав без незадоволення й роздратування. Невільник стояв у покірливій позі, прохаючи дозволу на слово.

Пилат дозволив поглядом. Тоді Едуен з радісною усмішкою почав вимотувати із свого плаща щось темне.

Вираз рабового обличчя став милий, приязний, співчутливий. Немов не до пана, а до рівного собі віком і становищем прийшов, як приятель.

— Ясний пане! — всміхнувся радісно на повний рот. — Я приніс ось що!

І на простягнених руках, як подають на стіл полумисок, Едуен подав панові живого молодого зайчика.

Звірятко спокійно дивилося гарними, як вогкий агат, чорними очима на нове оточення й незнайому постать. Ворушило чорними вушками, однак до втечі не схоплювалося. Навпаки, довірливо витягло сірувато-гніду голівку, коли Едуен поклав його панові на коліна.

Пилатова рука машинально доторкнулася м’якенької вовни звірятка.

А Едуенове обличчя освітилося людською приязню, без тіні рабської підлесливості. Зігнувшись, і собі погладив чорні вушка зайчатка, що гнідо-сірою грудочкою вмостилося у фалдах білої м’якої Пилатової туніки.

— У лісі, ма-а-нюсінького знайшов його… — показували вищербленого зуба Едуенові уста з-під довгих звислих вусів [417] Галли носили звислі довгі вуса, як у запорожців. .

— І от… приручив [418] Зайця можна дуже легко приручити, коли взяти маленьким. Авторка мала такого зайця. Зібрала його манюсінького в дощ, на полі. Він звик, як кіт або песик. Спав на руках, жив у хаті, ішов на своє ім’я Вуханчик. Із псами, а також і кріликами бився й кусав їх до крові. Жив аж 7 років і 8 місяців. Загинув дуже легкою смертю: заснув увечері. Люди казали, що крілики не живуть довше як 6–7 років. !

Підняв на Пилата несміливий погляд.

Але голос раба діткнувся Понтієвого серця, як рука приятеля, що стискає дружню руку…

— Не галасливий… тихесенький!.. Може, розважатиме ясного пана…

ТІилатові пальці знерухоміли на пухнатій спинці тваринки.

Щось затремтіло в серці твердого прокуратора Юдеї… Щось озвалося далекою луною…

Хотів промовити, але слів не знайшов, на очі набігали сльози… Тільки хитнув головою… давнім звичаєм — двічі.

Едуен зник.

А Пилатові ще довго здавалося, ніби Прокулина тепла рука теплим дотиком затрималася на його повіках…

Раптом почув себе ще меншим, безсильнішим і таким самітним, покинутим!..

Важко зітхнув:

— Жаліють мене… навіть власні раби!.. А вона… вона…

І голова з твердими рисами, з гіркою глибокою зморшкою біля опущених кутиків уст, опустилася ще нижче…

…………………

З того дня на кожному кроці Пилат помічав вияви співчуття у своїх рабів: і в несміливих поглядах їхніх, в обережних рухах, в зітханнях, що іноді зривалися з їхніх уст. Розумів, що в тому проглядає людська добрість, а не слухняність чи страх невільничий.

І це гостро пекло колишнього можновладця… Як милостиня… від якої не міг відмовитися, щоб дожити віку!..

Лікар Антимах, мовчазний грек, був єдиною особою в маєтку, що знала, з чого починати розмову, й могла викликати Пилата на розмову.

Але лікар також бачив, що його пацієнт, хоч фізично ще дужий, не потриває довго, бо не хоче жити!

А все ж таки часами лікареві пощастило викликати Пилата на розмову. Тоді, як у власних думках, вимовлених уголос, Пилат шукав пояснення своєї меланхолії. Але для цього мусіла з’явитись причина.