Наталена Королева - Quid est Veritas?

Друїди знайдуть раду! Вони-бо знають багато, якщо не все на світі!

Не дурно ж вони з небесними духами говорять… А духи до них по веселці, як по повітряному мості, спускаються…

Аби лише дійти до їхніх печер!..

Там є ті таємні могили невідомих істот… Ніби також людей, але таких, що то ще перед людьми Землю-Матір топтали…

Кажуть-бо ті, що знають усе, що вже три тисячі літ обминали дощі ці могили, аж поки вони на поверхні землі не з’явились [425] Дольмени й меніри — мегалітичні пам’ятники. Назва дольмен — від кельтського слова «доль» (dol) — стіл, вівтар та «мен» (men) — камінь. Менір — від кельтських слів «мен» (men) — камінь та «ір» (ir) — «стоячий». Бо меніри завжди поставлені сторч. Багато вчених приписують ці кам’яні пам’ятники друїдам. Інші знов, а їх також немало, приписують їх давнішим за друїдизм часам: три тисячі, а може, й більше років до нашої доби. Під цими кам’яними пам’ятниками або в них часами знаходили каллаїс, подібний до туркусу (бірюзи) камінь, що нині його ніде більш не знаходять. Назва «туркус» пішла звідти, що то турки перші ввели у продаж цей камінь. «Бірюза» — перекручене перське слово «ферузе». Але каллаїс і бірюза — цілком різні речі. Бо бірюзи на світі дуже багато. …

— Три тисячі літ! — міркує Едуен.

Добре ж, якби він міг собі уявити, чи це дуже довго. Але Едуенова уява не вельми велика. Не вистачає її, щоб уявити собі ті істоти, що були ще «перед людьми»…

Знає він тільки, що полишили вони друїдам чарівний камінець каллаїс.

Едуен цю назву добре знає! Навіть у дитинстві бачив той святий камінь на власні очі! Ба, навіть цілував його!..

Бо то камінь вічного щастя, а дехто каже: камінь вічного життя [426] Ще за молодих літ авторки можна було зустрінути такі повір’я у глухих, загублених у горах французьких селах. ! В’ються думки Едуенові, в’ються все вгору й стежки, в доброму, без хижого звір’я друїдському лісі [427] Друїди вибирали для свого осідку ліси, де не було хижаків, а це не було тоді так тяжко, бо ведмедів та вовків на півдні Франції майже ніколи не було, а рисів легко можна було вигубити. Зрештою, рисі не трималися там, де не було овець або сарн для їхньої їжі. …

Неначе вже веселіше шелестить і гомонить той високий ліс, що з небом говорить і над головою людини перекочує хвилі повітряного шуму… Аж здається Едуенові, що новою силою наливається його тіло…

Неначе він тільки що вибрався в путь!

Бо ліс — це рідний батько! Рідний дім! Тільки в лісі захист і безпека.

В лісі скрізь їжа! І джерела студені, чисті, співучі… І ліки… Й зілля чарівне! Все — в лісі!

Та ж у лісі, — в побожному зворушенні оглядається на один і на другий бік Едуен, — та ж у лісі таки й самі боги живуть!..

А в хащах, куди не повернешся, ліворуч і праворуч, попереду і ззаду — скрізь кують зозулі… Цілий тисячоголосий хор зозуль!

Крешуть світлі іскри молотками, обмотаними шовком…

І вилітають іскри, легесенькі, срібні, високо-високо… широко-широко… аж згаснуть у вогких глибоких лісових пущах… Розлітаються гущавинами, вигаслі, як холодні капки… без жодного блиску… Щось розпирає широкі груди варвара. Туга чи щастя?

Якби Едуен знав, що це таке?! Таке-бо воно йому незвичайне… без назви те почуття… Й таке п’янке… гарне!

Почуття волі, свободи…

…………………

— Так кажи! Кажи ще раз, Едуене! Мідянокоса та пророчиця, кажеш?

Допитується й перепитує Пилат. І не може відвести погляду від галузки омели, від оливного віття та тернових шпичок, що їх приніс йому Едуен із своєї прощі до друїдів.

— Так кажи! Кажи ще раз, Едуене!

Пилатова думка спалахнула давно вже забутою радістю:

— Вона це!.. Магдалина! Вона!

І збудилась так давно вже приспана енергія…

Зазвучала в ній якась нова, раніш незнана Пилатові нота.

Було в ній щось тепле, хвилююче, що викликало тремтіння серця…

Поривало подивитися на всіх приязно, дати комусь радість, співчувати, підтримати, виявити ніжність… Так, ніжність… таку незнану Пилатові!..

Ожила осяйна мрія й освітила прийдешнє… Ні, більш як мрія — надія стала, як ростральна фігура на кораблі його життя!

Ці почуття постали такою могутньою хвилею, що залили раптом увесь світ… І несли Пилата в невідомий край… у ясні простори… без меж, без кінця!..

Пилат зітхнув з полегшенням, немов скинув із себе тягар, що тяг його на дно… З’явилася мета в його житті!

Схотілося жити! Жити, щоб знайти келех магів, цю єдину в світі дорогоцінність! А знайшовши, Пилат не пожаліє всього свого майна, всіх своїх сил, щоб навіки забезпечити келех…