Наталена Королева - Quid est Veritas?

А такою причиною був або синів лист, або повернення когось із посланців, що приїздив повідомити про повну відсутність слідів Магдалини після відплиття барки з Таррагони…

На Таррагоні обривалися всі сліди. Власне, це була тільки єдина літера на табличці, замість цілого слова… Відпала навіть можливість якихось припущень! Для мозкової чинності залишалась тільки одна сфера — згадки! І тільки оті спомини про минуле були єдиним субстратом, на якому Пилат ще тримався при житті.

Але Пилат не хотів наслідувати всіх римських сенаторів на відпочинку, що на старі роки писали свої мемуари. Про що, власне, міг би він писати? Впускати юрбу в своє інтимне життя? Життя з Клавдією Прокулою?

Чи про те, що його переможено підступом і лукавством?

Чи виправдовуватись, що перемогли «переможені», на яких він наступив своєю сандалею? Якими так погорджував, що навіть не вважав потрібним тримати в Єрусалимі цілої легії вояків [419] Історичний факт: у Єрусалимі було тільки пів-Германської легії. ? І знов повертався до основного питання: що ж, власне, звалило його?

На око виглядало, ніби той процес у Пасхальні дні…

Але процес був тільки приключкою. І Пилат зловився на ньому, як жовтодзьобе пташеня в сильце, що його наставив негідник без сили, без честі, без сміливості!..

Дійсно, фатум [420] Фатум — доля. не тільки посміявся над Пилатом, а просто плюнув йому в обличчя!

І знову, як після процесу в Єрусалимі, Понтій перестав спати…

— Помре нам пан!

— Швидко помре! — перемовлялися невільники.

Але що невільникові панова смерть? Помре цей, буде інший! Хіба здихаєшся рабства смертю пана? А все ж таки невільники співчували. І знайшовся навіть такий, що пожалів пана не тільки словами, але й учинком.

— Ні! Це не чари юдейські, як дехто каже! — прийшов до остаточного висновку раб Едуен. — Це заподіяли так нашому панові ображені боги! Боги нашої землі. І саме за те, що ставить вище них своїх римських богів! Треба одного: перепросити Тараніса та Беліссену [421] Тараніс, ґаллійський бог Сонця, Беліссена, ґаллійська богиня Місяця. .

Ось піде Едуен на тяжку прощу в бездорожні ліси… І коли пощастить йому дійти, випросить панові здоров’я й життя!..

Умовив управителя, випросився:

— Піти панові по лік!

— Що ж, — міркував управитель, — коли з доброї волі зголошується раб, що йому ось-ось вийде воля! Цей не втече. А надто Едуен!

…………………

І подався Едуен спочатку вздовж Родану.

Потім звернув у дикі хащі, на несходимі гори, до малоприступних вишин.

Там-бо, в глибоких печерах з таємними входами, виходами й переходами, живе мудрість старовіка, друїдська, що її римська зброя позагонила аж у неприступні нетрі землі [422] Звичайно, римляни залишали підбитим народам їхній культ та їхніх богів, але до друїдів ставилися підозріло, бо друїди осуджували війну, не хотіли носити зброї та… не брали заплати. .

Є ще там і жерці й мудреці! Знають вони таємні сили, говорять з ними про все!..

Як би ж не знали вони й про ту приховану «істину», що так за нею пан побивається?

І чує Едуен, як шепотить вітер у старезних кронах дерев:

— Іди, чоловіче, просто до віщої діви… Вона знає…

Мабуть, що знає!..

Тільки ж Едуена бере сумнів: чи не ліпше все ж таки було б до друїдів? Ще змалку наслухався про них чимало. Тато аж двічі ходив до них на прощу. Дуже мудрі вони! Аж тяжко простій людині зрозуміти, що саме вони віщують, чого навчають…

Золота не беруть. Кажуть на нього:

— Зло! Жовте нещастя!

Подарунків не хочуть. А поміч і ліки дають за спасибі.

Кажуть лише:

— Богові дякувати!

А якому саме богові — не кажуть! Не забороняють кланятися жодному… Бо говорять:

— Бог єдиний для всіх… Тільки кожен нарід його по-своєму називає, своє наймення дає [423] Так навчали друїди, бо ґаллійські племена мали ще й своїх різних богів, як Тараніс, Беліссена та ін. …

Незрозуміле це Едуенові… Як-бо це так? Стільки народів на світі, а в усіх — один-єдиний бог! Той самий? Ще й нібито всіх, усі ці народи, він один і створив?..

Щось тут, певно, не так!..

Дивиться на верхи дерев Едуен, а вони лише вітами хитають, мовляв:

— Де ж тобі, людино, таке зрозуміти!

— І таки правда! — погоджується Едуен. — Де ж би таке можна було збагнути?

Зітхає. ЗакруЧує за вухо довге пасмо волосся, що виростив собі, як старий звичай каже, на виголеній голові [424] Галли носили не тільки довгі вуса, як запорожці, але й чуби на виголеній голові, як запорожці — «оселедці». , — і йде все вище, все далі…