Наталена Королева - Quid est Veritas?

І раптом Марта опанувала себе. Що може зробити їй Тараска? Забрати життя!

А людям он, скільки часу відбирає більш, як життя, бо працю рук їхніх! Наслідок, здобутий цією працею!.. Чи ж і це не приводить до смерті? Та ще не тільки цю одну людину, а цілі родини!.. Ні! Цього терпіти не можна! Треба щось зробити!

І раптом вигукнула:

— Учителю добрий! Поможи!

Потвора не рушила з місця, немов тепер скам’яніла.

— Так ти робитимеш пустелею родючу землю? — звернулася Марта до потвори. — Нищитимеш людям їхню працю, виноградники, господарство, лани?

Прудко розв’язала Марта свій пояс та й залигала ним потвору, як плохе телятко. Звірюка впала навколішки, як верблюд, готовий прийняти вантаж.

— Встань! Іди за мною! — звеліла Марта.

Звірюка встала й слухняно пішла на шовковому поясі-налигачі.

Довго йшли вони лісовими стежками-протоптами, що їх зробили прочани, ходячи до друїдських святинь [373] Друїди не мали кам’яних храмів, лише вівтарі в лісі. Самі мешкали в куренях. . Як вийшли на широкі пустирі, де не жили ні звірі, ні птах, тільки гаддя клубилося у кущах, розв’язала Марта Тараску:

— Лишись тут! їж гадюк! Нищ отруйні рослини! А до людей прийдеш аж тоді, як стане з тебе тварина пожиточна [374] Тарасконська легенда про св. Марту й Тараску, від якої названо місто Тараскон. Згадка про Тараску ще була така жива в Тарасконі, що коли в м’ясниці («карнавал») вулицями ходили різні процесії машкар, завжди «водили Тараску». Були навіть прислів’я: «Нема процесії без Тараски!», «А він (чи вона) вже й тут: як Тараска в процесії!» !

І спокійно вернулася добра господиня до своєї оселі.

Вже не намагалася наздогнати сестру…

…………………

А Магдалина все йшла та йшла далі.

Самітня, мов зоря вранішня. Ні люди, ні звірі не турбували спокою її серця та думок її. Тільки птахи ні вдень, ні вночі не припиняли свого співу довкола [375] З південнофранцузьких легенд про Магдалину. …

Що далі, то вище провадив шлях. Нарешті повився золотисто-червоними горами…

Магдалинине серце озвалося радісним почуттям…

Неначе вона жила тут! Так раптом пізнала оселю свого духа. Нарешті знайшла її! Це буде вона, та справжня оселя, якої не знайшла Маріам ні в привабливій Магдалі, ні в пишній Тиверіаді, ні в затишній кедронській предіолі… Ні навіть у зеленій самітності над Роданом, у печері Святого Бальзаму…

І розсвіталося зорею в глибокій тиші Магдалининого серця.

— У горах Юдеї Раббі шукав самітності… Із споконвічних часів святі й поети шукали гірських вишин… Там-бо вільно співає душа, зриваючись до лету над земними думками й бажаннями!.. Тому, мабуть, за велику мету мають Гору Спасіння…

Магдалинин зір полинув у далечінь, де край неба занурився в золото приготованого до відпочинку сонця.

В душі товпилися стародавні перекази та міфи… а з них оживав найчастіш той самий образ:

— Людина — то скинутий з неба ясний дух, що не може ні цілком забути, ні цілком пригадати неба [376] Дуже улюблена грецькими філософами думка. …

Той образ снував прядиво мрій, що підіймалося до блакитних просторів, і викликав тугу безсмертної Психе, що прагне до справжньої батьківщини духа [377] З міфа про Ероса і Психе. .

Середина сліпучих хмар вигнулася над гребенями гір, що стали від того освітлення немов прозорі й легкі. Маріам відчула давній поклик, що, мабуть, до них стелилася завжди її путь…

Все вище й вище йшла біла постать з рожевою зорею в руках: келехом, накритим фламеумом роду Понтіїв… Просувалася все далі й далі протоптами, закресленими світлом згасаючого дня…

На вишинах було ще світло. Але долина лежала у глибоких тінях.

Верхів’я гір, далекі й прозорі, горіли повним сяйвом на світлому небі…

— Вони освітлені з середини тією «душею всього, божественним вогнем», що несе життя всьому живому [378] Аутентичний текст із Геракліта. … — усміхнулася Маріам до колись улюбленої мудрості Гераклітової [379] Геракліт — грецький філософ (576–480 перед P. X.). Особливо улюблений авторкою. .

Ніч огортала темним завоєм уже й гірські шпилі… Але це не перешкоджало Марії: вона йшла і вдень і вночі.

Котру добу? Не рахувала.

За відпочинком не тужила. Її тіло не потребувало ні їжі, ні питва [380] З піренейських легенд про Магдалину. … Душа линула все вище… де і смерть не відмірює часу… Стежку показував рожевий промінь, що падав немов із келеха…

…………………