Наталена Королева - Quid est Veritas?

Ще притиснула пальцями ручки дівчинки та промовила до неї:

— Хай же звільниться язик твій від невидного пута, що в’яже його. Говори!

Гела ворушила губами, але звук з них не злітав. Видно було, що вона намагається виконати наказ, але не може видати звуку.

Жрицю просвітлила раптом несподівана думка.

— Позичаю тобі свій голос!

Хотіла ще додати слівце «говори!» — але вже не могла, лише мовчки ворушила губами, як перед хвилиною Гела [315] Я особисто такого явища не бачила. Але колеги, лікарі-психіатри казали мені, що подібні явища цілком можливі, особливо в індивідуумів, що не народилися глухонімими, але втратили дар слова з великого переляку, наслідком хвороби. Подібні випадки бували в «La Salpetriere — паризькому шпиталі, де лікують нервові зворушення, істерію та подібні хвороби. .

Натомість дівчинка заговорила виразно та ясно молодим, дзвінким, але низьким, як у жриці, голосом.

— Близько!.. А скільки з ними світла! Але ж і тіні… Скільки тіней лягає обік! Дивись! Бачиш? Зелений келех… Він стане на місці ліри!.. А правда — це ж олій у лампаді любові… Вони йдуть із Гори Спасіння… Це болісна мета! І по дорозі сліз не обітре ніхто… Ніхто!.. Хто ж світить каганцем, коли сходить сонце? Згаси своє світло, посвятна діво!.. Ти не підеш з ними… Але згаси! Бо вбоге воно… Sol veritatis, Sol justitiae, Sol victoriae… [316] Sol veritatis — сонце правди, Sol justitiae — сонце справедливості, Sol victoriae — сонце перемоги. — і заплуталась у словах, ніби в галузках ціпкої пнучої рослини. Глибоко зітхнула й замовкла. Дихала рівно й була цілком спокійна.

Аполлодора схилилася до самого обличчя дівчинки та погладила її по раменах. І враз задзвенів новий дитячий голосок:

— Я піду їм назустріч! Побачу келех! І знову повернусь у тіло. Дозволь мені! Вернусь над ранком. Не гнівайся! Я тебе люблю. Але мені жаль, що ти не підеш… Келех, замість ліри, поставить любов…

Різні почуття огорнули жрицю.

Знала із стародавніх книг, що можна звільнити дух від тіла, навіть на довший час, і послати його на віддаль [317] Ці експерименти ніби робили жерці Фойбоса-Аполлона на Делосі, а також староєгипетські жерці. . Але самій ніколи не доводилося так зробити.

Хвилювалася, що бачила перед собою цілком бездушне чорне тільце Гели. Була повна цікавості, але відчувала тривогу.

Обережно прикрила дитину прозорим серпанком, щоб захистити її від москітів, а сама попростувала до храму.

Намагалася пригадати все про подібні явища, про що говорили науки різних храмів, де переходила за молодих літ ступені посвячення, аж поки дійшла до таємниць Фойбоса-Аполлона-Зцілителя в Дельфах.

Бачила також, як єгипетські жерці у храмі Горуса-Аполлона в дельті Ніла звільняли дух, що його називали «Ка». Була свідком увільнення духа з тіла і жерцями Ескулапа-Асклепіоса в Егеї, коли хотіли облегшити страждання при тяжких немочах [318] Про все це є писані дані. «Звільнення духа» жерцями Ескулапа, можливо, було якимсь засобом анестезії. . Тоді хворий не почував болесті. В Егеї жерці Ескулапа називали цей дух «зоряним духом».

Бачила і знала, як цього можна було досягти. Але сама не мала нагоди цього зробити.

Але яке «світло» мала «згасити»? Хіба ж не Гелине життя!.

Увійшла до храму.

Зробила швидкий рух. Чи вітрець потяг повітря? Рівний вогник на жертовнику бога захитався…

У мозку Аполлодори мигнув початок блюзнірської, невисловно-жахливої думки: «Невже ж маю згасити це світло?»

Жриця відігнала цю думку й не дала їй сформуватись.

Щоб уникнути дальшої спокуси, швидко обернулась і попростувала назад. Збивала свої думки на інший шлях.

Певно, Гела говорила про «світло життя» її, Аполлодори… Це, певно, її смерть десь близько, хоч вона й почуває себе зовсім добре. Певно, це віщувала ця маленька таємна профантида [319] Профантида — пророчиця. !

І ця думка заспокоювала жрицю.

Знала, що смерть є лише іншою фазою життя, яке безнастанно змінюється, приймає інші форми [320] Деякі «місти», тобто таємні групи віруючих, того часу так вірили. … Люди ж бояться цієї зміни, власне тільки самого переходу, як кожної мандрівки по незнаних і далеких шляхах…

Не буде це тяжче й страшніше для Аполлодори, як колишня, така вже давня мандрівка в невідомі й далекі Дельфи! І тоді для неї, зовсім молодої дівчини, це було майже те саме, що теперішня конечність вступити в тінь конуса, яку кидає у світлий простір Земля і крізь який проходить душа по смерті тіла…