Наталена Королева - Quid est Veritas?

Довкола лунали весільні пісні:

Пісні відзиваються в Каєвому серці, немов то не Кай Емілій з Марцією, але Кай Понтій з землею Іберійською бере шлюб.

Правда, мали рацію стародавні елліни, перші вчителі іберійців, з’єднавши в один вираз «Наречену і Землю».

І так потягло його до цієї землі, що ледве дочекався кінця весільних обрядів.

Відіслав додому рабів із лектикою, присланою дбайливим домоправителем, і подався сам пішки. Ішов ланами, потім піскуватими пустелями між кам’яні скелі, аж до моря.

Бути на самоті! Тільки удвох із «Нареченою-Землею»!

Не був так зворушений навіть у хвилину свого приїзду до Таррагони. Тож хотів привести до порядку свої думки й почуття, як то кажуть: «Sub Jove frigido!» [304] Sub Jove frigido. Дослівно, «Під холодним Юпітером», тобто на свіжому повітрі.

На мить майнула думка: вернутися додому, звеліти приладити човен із веслярами й виплисти в широке море, щоб здалека обняти зором якнайбільший шматок цієї землі.

Але затримався.

Ні! Ні! Не треба жодної людської істоти! Кай хоче слухати, про що в нічній тиші говорить Іберійська земля. Хай на ній, твердій і певній, устоїться вино екстази, сколихнуте сильним рухом душі. А серце хай роз’ясниться, чисте та прозоре.

— Слухай голосу землі! — згадав батькове слово при прощанні.

Ішов повільним кроком по м’якому піску понад берегом сонного моря. Від часу, як ходив за Назаретським Раббі, звик до повільної ходи в роздумуванні. Одночасно вправлялись і дух, і тіло.

Як далеко від нього нині й Учитель Галилейський, і Галилея! Але ясно міг уявити собі його на весіллі в Кані… Прецінь він не цурався людей, мав їх усіх за братів.

Кай викликав у своїй уяві обличчя весільних гостей, тих у Галилеї! Навіть і ту кратеру [305] Кратера — велика ваза, в якій змішували вино з водою, бо під час гостини чистого вина без води не пили. Лише коли відбувалася «пиятика» — оргія, то по вечері пили чисте вино. з червоного порфіру, з двома бородатими головами, що служили їй за держално [306] Така ваза-кратера була знайдена при розкопках у Кані Галилейській перед першою світовою війною. …

Тоді Кай прийшов уже по чуді з вином… спізнився.

Тут Раббі не навчав, не проповідував, не карав нікого. Не згадував про ту «вічну відплату», як це чинили юдейські пророки. Разом із своєю Матір’ю був тут і він лише весільним гостем між весільними гістьми: слухав пісень, жартів, пив вино, їв смачну їжу, приготовлену на врочисте святкування весілля. І благословив щастя юного кохання. Щоб збільшити приємність гостини, перетворив на прекрасне вино призначену на омовіння воду!..

Кай розкрив обійми і простяг руки. Хотів би обняти і землю, і море, і небо… Небо! Яким же йнакшим бачить він його тут, ніж у Юдеї!

Правда, нині земля привертає Каєву увагу.

Але чи ж, думаючи про землю, можливо цілком відділити від неї небо? Небо, що з’єднане з нею на обрії, що накриває її безоднею свого склепіння?..

Каїв погляд затримався на двох найясніших зорях «Небесного мисливця», Оріона.

— Які ж вони сяйливі! Як… Магдалинині очі!.. — майнуло думкою. А з-поза неї немов відчув відлунок Магдалининого співу.

Так, Маріам — Мрія, Маріам — те недосяжне небо…

Руфіла — дійсність, Земля… «Ґея арозімос!»

Обидві — прекрасні, радісні.

Але ж хто живе на землі, не може обминати земного! Він потребує товаришки земного життя, щоб іти з нею рука в руку поземним своїм шляхом… Потребує тієї сестри-нареченої, доньки одної з ним Матері-Землі.

А мрія?.. Вона — як надземна муза, одягнена веселками й сяйвами… Вона зв’язує земне з небесним. І вона відлетить… разом з юністю, добою мрій цих квітів життя, відчиняючи двері невблаганній дійсності, добі, що по квіті повинна дати овочі…

Весілля в Кані Галилейській!..

Весілля в Таррагоні…

Думки колисали Кая, як морські тихі пружні хвилі…

— Занадто багато у Кая фантазії, почуття, серця! Як у справжнього іберійця! — часто з зітханням констатувала Прокула.

«Так. Може, тому саме Кай і є цілою людиною», — тихо в думці відповідав Пилат. І закінчував уголос: