Наталена Королева - Quid est Veritas?

— Бо в Каєві повним голосом промовляє його батьківщина, Іберійська земля!

— Якщо занадто піддаєшся чарам поезії та абстрактним ідеалам, не запримітиш повсякденної прози, з якої складається реальне життя! А римлянин, пан світу, ніколи не повинен забувати про життя! — остерігала мати Кая.

Ах, мати! Як їй було тяжко зрозуміти поезію, мрії, злети душі!

Її життям керували впорядкованість, спокій, незломна воля, а передусім обов’язок. Аж дивно; як могла вона дорозумітись із Магдалиною?..

Кай відчув утому. Не знесиленість, але здорову фізичну втому, яка нагадувала: слід відпочити, бо не зможеш працювати.

Внутрішня душевна боротьба вщухала.

Юнак сів на прибережний камінь. Обрій затягла опалева мла. Зір уже не було видно. Море й небо злилися в одно…

Що ж то замайоріло на обрії?

Занурив погляд у далечінь, де з’явилася легенька світляна мряковина. Із неї виступало швидко наростаюче світло. Воно наближалося до берега, немов пливло над морем.

Каєвим тілом перебіг холодок і сховався під темні кучері. М’язи напружилися, підсвідомо приготовані до оборони.

Був без зброї. Хто ж бо, йдучи в місті на весілля, візьме зброю?

Але ж пірати не причалюють до берега з світлом, ще й з гострим світлом! Так само не причалюють так близько від міста!

І хто ж бачив на кораблі біле світло? Просмолене дерево смолоскипів дає червонявий вогонь…

Думка наганяла одна одну, й почали вони підсувати образи уяви, про які звичайно кажуть: цього не буває, бо ж не може бути!

А в душі хочеться вірити, що воно таки є!

До берега, саме до місця, де був Кай, гналася силуета великої барки… Її контури ледве зарисовуються у розпливчастому світлі…

Парусів немає… Не видко руху від весел…

Хто ж то може бути? Люди, що врятувалися з потонулої триреми, чи Нептун, сам володар моря?.. Але таки здається, що на човні є кілька людських постатей…

Попереду на підвищенні ростральна фігура, охоронниця човна. Це в її руках те ясне біле світло.

Каєве серце тремтить, як напнута струна… Рум’янець заливає виски, шию… В ростральній фігурі впізнає… Маріам з Магдали!..

Душа затремтіла в страшному передчутті:

Її тінь! Відійшла з землі живих… А там, у «Хароновому човні», що перевозить душі померлих до країни вічного присмерку, ще інші тіні…

Кай робить кілька кроків наперед… Усвідомлює собі, що він не мріє… Це не сниться йому!

Добіг до мілини. Увійшов у воду. Почув, як солоні хвилі діткнулися вогкими устами його колін…

Барка без веслярів і без вітрил пристає коло нього…

Тепер Кай пізнає всіх, що прибули цим дивовижним, але не Хароновим човном: Марту з Лазарем, коло них Маркелу й Максиміна…

Ось Саломе… Сара…

Але ж це… прецінь, той прибитий при землетрусі в Тиверіаді, той «зелений ятлик» із пронизливо-гострим голосом, Донатус, що впав тоді до Магдалининої ложі!

Сам він викидає сходи!.. Кай підхоплю, їх і простягає руку Магдалині [308] За іспанською легендою, Магдалина, Марта, Лазар, Маркела, Максимін, Марія-Саломе, Сара й Донатус (усі признані святими римо-католицької церкви) причалили в «барці без весел і парусів» коло Таррагони. Південнофранцузька легенда каже, що причалили вони до берегів Камарги. Вона, певно, має більше підстав, бо історично відомо, що Лазар був першим християнським єпископом у місті Массілії (сьогодні Марсель). Марта, проживши з Магдалиною та Лазарем у Массілії, була похоронена в Тарасконі. Магдалина потім подалася із Массілії на пустинницьке життя (Sainte Baume, близько Марселя, а потім ще далі). Марія-Саломе й Сара поховані в місті Saintes, куди ходять щороку на прощу в тиждень по Великодні цигани, бо мають св. Сару, служницю Марії Магдалини, за свою святу покровительку. Св. Максимін був першим єпископом у південнофранцузькому місті Екс (Аіх). Так зазначено в анналах римо-католицької церкви. …

Аполлодора, жриця при Абеліоновому храмі, що стояв на землях Понтіїв і давно прибрав римську назву храм Аполлона, удруге вже напувала маленьку Гелу відваром помаранчевих квіток з медом [309] Цього ліку ще вживали в Іспанії й за дитячих літ авторки, яка його досить випила. .

Лік, завжди бездоганного виробу, сьогодні не помагав, немов би то була звичайна вода. Дитина хвилювалася, рвалася з ліжка та белькотала незрозумілі звуки…

— Хоч давай котячої трави [310] «Котяча трава», валеріана, дітям її не давали в дитячі роки авторки, бо «ослаблює дітям пам’ять». , що дітям ще не дається!..