Наталена Королева - Quid est Veritas?

Клей Емілій подав своїй нареченій посвятне печиво на знак, що не здобуває собі жінки купівлею, але подає їй руку як товаришці й дружині, з якою ділитиме все: хліб, вино, воду й вогонь.

Тільки ця форма подружжя давала нареченій право на титул «матрони», а не лише назву mater familias, «матері роду». Крім того, давали ще й привілей називатися найменням свого чоловіка.

Наречена злегка розгорнула фалди свого вогненно-червоного шлюбного покривала — flammeum. Лише єдиний раз у житті, при першому шлюбі, могла його носити.

Вимовила поважно, достойно і ясно формулу:

— «Ubi tu Aemilius, et ego Aemilia» [300] «Де ти Емілій, (там) і я Емілія». Формула подружжя, в якому жінка приймала ім’я чоловіка. .

Її обличчя крізь легенький серпанок фламеуму спалахнуло гарячим рум’янцем, майже наближаючись до відтінку самого фламеуму.

З цього менту молоденька Марція приймала наймення чоловіка та ставала «Емілією».

Очі всіх були звернені на наречену.

Але Каїв погляд лише сковзнув по її золотистій голові й полинув поміж дівчат.

Ураз найшов чорноволосу Руфілу, неначе озвалася та покликала його! Усміхнулася з першого ряду дівочого хору. Її усміх був радісний і ясний, як згадка про дитячі роки…

Божественним нектаром здавалися сьогодні Каєві ті солодкі ягоди чорного тутовника, що їх їли тоді, в дитинстві, скроплюючи темно-пурпуровим соком свої туніки, розмазуючи червоно-сині плями по обличчі…

Як було весело підхоплювати потім чорно-синіми устами холодний струмочок, що дзюрчав із пащ мармурових дельфінів. У широкому басейні тієї «фонтани дельфінів» вони пускали човни із замкненими в очеретяних кліточках цикадами…

Надимали щоки, дмухаючи на шовкові плахти [301] Плахти — вітрила, паруси. своїх «трирем», і слідкували з цікавістю за колисанням корабликів у «хуртовину»…

Скільки було сміху й верещання, коли котрась із «депортованих на Делос» цикад не витримувала довгого плавання, і з «триреми» вибухало сюрчання протесту!

Тоді «крилата» Руфіла була така щаслива! Чи не з того часу полюбив Кай усе «крилате»?..

На хвилину отямився від мрій-згадок серед глибокої тиші, що налягла на присутніх. Наречена пила обрядове вино, подане їй нареченим.

Думки, розколисані згадками, знов підхопили та хвилями прибою понесли Кая…

Передучора оглядав він поля дозріваючого на олійок укропу [302] З укропу (Anethum graveolens) робили в римські часи олійок, переважно в Іберії. . Міцний аромат розігрітих удень пахучих ланів аж п’янив.

Кай не помітив, як у задумі підсвідомим рухом погладив запашні зела.

З-під його руки вилетіло кілька невеличких метеликів, блакитних ліцен [303] Ліцена (Papilio Licena) — малий метелик, зверху блакитний, сріблясто-сірий із жовтими цятками під сподом. … За мить, немов на наказ, піднялися й зароїлися над полем сотки ліцен.

Немовби хтось, граючись, сипнув пригорщі сріблясто-блакитних пелюсток. А вони легенько крутилися та пливли в позолоченому сонцем повітрі.

Сестри крилатої Руфіли! їх посилає до сонця повна життєвої сили родюча Мати-Земля… Це її сни, її мрії!..

Ґея арозімос! — виплив сам собою вираз, яким елліни називають однаково Землю й Наречену.

Хто ж може бути тією «Нареченою»… як не Руфіла?

І бачить її Кай уже не дитиною з крильцями, що грається з метеликами, але дівчиною-Психе, оточеною безліччю сестер, блакитних, як небо, метеликів.

Коли б хтось у ту мить глянув на Кая й Руфілу, може б, побачив світляні струни, що споювали іскристі погляди обох…

Але всі дивилися тепер, як жрець ллє вино на вогонь вівтаря. Полум’я скрутилось, як сухий лист, і разом витяглось угору. Потім слухняно впало, щоб далі горіти ясним рівним вогником.

— Будуть щасливі!

Цими невимовленими словами осяяло ввесь дім, як теплим промінням. А в Каєвій душі стало так затишно-спокійно… Вбачав у цій ознаці обітницю… собі! Як же ясно відчував він себе вдома! Не в тій байдужій чужині, що її життя не знаходило відгуку в Каєвій душі ні в серці.

Тут! Тільки тут запущене його коріння!

Тим часом молода пара подала собі руки над заспокоєним, тихим вогнем вівтаря. Жрець закінчував обряд благословінням.

— Бог Світла й Злету чув ваші присяги та прийняв ваші обітниці, що їх ви добровільно склали.

Барвисті воскові маски предків з обох боків вівтаря немов оживилися від радості, що стали свідками присяг, які принесуть родові можливість розростатися новими паростками.

І знов цілою істотою відчув Кай, що всі ці обряди, слова Абеліонового жерця для нього, Кая, не лише формула. Вони не тільки зовнішній прояв, але необхідні частини єдиного цілого, тісно зв’язаного з внутрішньою Каєвою істотою. Все це частина його самого. І відділити їх від себе не зможе ніколи він сам, ніколи й ніщо…